Читати книгу - "Чорний романтик Сергій Жадан"

Відома річ: що тільки не освячують (або намагаються освятити) словом любов! Земля і небо ним переповнені. А що за словом? Різне. Як і в персонажів романів Сергія Жадана. Інколи ця риторика зворушує. Інколи ж може викликати іронічну посмішку. Навіть у самих персонажів. («Треба ж, — подумав я, — мене вчить манер людина, яка спала з Вадиком Сальмонелою».) Сексувата сангвінічка Даша впевнена: «Любові стане на всіх». Мало не пандемія конвеєрної любові. Звідси серійний трах — сексокорупція, сексобраконьєрство, сексорейдерство, сексобандитизм. Їх видають за любов. А дефіцит любові зростає і немовби набуває соціальних вимірів. Як бути?

Тож задля досягнення омріяної у віках соціальної справедливості, як довірчо інформує оповідач, у місті діє нелегальний орден митарів, який (на зразок благородних розбійників літератури минулого?) збирає з громадян данину для підтримки слабких і боязких. «Але ми збираємо не лише гроші й коштовності. Щомісяця ми збираємо несплачену злість, збираємо лють і запеклість, збираємо сміливість і застигле почуття помсти. А головне — ми збираємо всю несплачену любов цього міста, всю до крихти, всю до останнього подиху. Ми всі у цьому місті і є за великим рахунком митарями любові. Ми збираємо її щоранку, ми відшукуємо її щовечора, ми знаходимо її щоночі. Тому що не може бути любові несплаченої, любові, залишеної при собі, тому що вся любов належить цьому місту, тому що місто тримається цією любов'ю… Ми вперто й наполегливо збираємо це велике невидиме мито…»

Правду кажучи, не дуже вигадливо. Хоча, власне, цим митарем любові радше міг би бути сам Сергій Жадан, — якщо брати всю його творчість. Збираючи мито не тільки для свого міста. Риторика риторикою (як замінник ідеї), але він вірить, що любов — це той бальзам, який може всіх нас зцілити від егоїзму, черствості, заздрості, злобливості, душевної бідності, байдужості… І цією своєю вірою він нагадує іншого харківського реформатора, про якого колись розповів Микола Куліш у «Народному Малахії»… (Втім, Сергій Жадан уміє дотепно збити патетику, витворюючи дивовижний ряд цінностей — чи не європейських? — говорячи про «речі сакральні, такі як любов, транквілізатори, контрацептиви». Такі от блискотливі приколи в обхід критеріїв. Але це іншим разом, в «Anarchy in the Ukr». До речі, від тих контрацептивів, а простіше презервативів, часом аж угинаються сторінки повістей. І це дивує: невже ті баламути встигають скористатися ними при своїй енергетиці й цейтноті?)

…Втім, у кожного своя вдача і, в підсумку, своя життєва ніша — не дуже широка, але колоритна. Тут основний масив оповіді, тут спектр буденних людських доль. Добре враження справляє і побутописна, і психологічна спостережливість, проникливість Сергія Жадана, особливо коли йдеться про міжперсонажеві колізії. Це нова якість його прозопису або, принаймні, помітніше виражена.

А причому тут Месопотамія? Сергій Жадан уже привчив своїх читачів до різних містифікацій, у тому числі в назвах своїх книжок та окремих творів. Тому ніякої згадки ні про яку Месопотамію могло взагалі не бути. Але вона таки є. Десь посеред книжки, в оповідці «Юра», її герой у часописі «National Geographic» натрапляє на статтю про тваринний світ Месопотамії та доходить висновку, що це щось пов'язане з водою. Якесь ніби межиріччя. Тут можлива віддалена асоціація: місто Харків розташоване на горбах при злитті річок Харків, Лопать і Уда. От і все. Більше асоціацій може викликати невеличкий епіграф до книжки — нібито з якоїсь «Справжньої історії шумерів» — про те, що, мовляв, невідомо, звідки прийшла людність у це межиріччя, але дещо про них можна сказати: «Мова їхня, судячи з усього, добре надавалася до співів і прокльонів. Жінки їхні були ніжними й непокірними. Від таких жінок народжувалися хоробрі діти й виникали серйозні проблеми». Невідомий автор невідомого древнього манускрипта дивовижним чином передбачив, що і навіть як писатиме про своїх земляків-месопотаміян автор «Месопотамії». Будуть проблеми (аж до серйозних порахунків одних із одними та із життям), будуть співи (зворушлива лірика авторських відступів і самопояснень та самовиправдань персонажів), будуть і прокльони — специфічна лексика, характерна для персонажів Сергія Жадана, сказати б, пацанізми, але вже в менших дозах, ніж бувало раніше, — ніби вже знехотя, так, щоб не втрачати спортивну форму. Подорослішання персонажів виявилося і в тому, що вони вже менше своєї молодої дурі списують на витівки зловорожого сатани (Ромео: «Двадцять років — це той вік, коли диявол приходить до тебе, аби поскаржитися на життя»), а починають задумуватися над власними провинами й відповідальністю: «Добре, що завжди є вибір… добре, що все залежить від нас», — думає такий собі Маріо. «Ніхто, крім тебе, ні в чому не винен», — прозріває Юра. А Матвій іде ще далі: «…Тобі не двадцять років. Вік Христа, час робити дива й підіймати з могил прокажених». Це вже інша риторика, яка тимчасом зависає в повітрі.

Не знаю, чи Сергій Жадан читав (і чи його покоління читало) чудовий роман Василя Земляка «Лебедина зграя» — неповторне поєднання лірики і гумору, звабливий образ величного українського села Вавилон на Поділлі, що своєю стародавністю і славою сперечалося з історичним Вавилоном. У «Месопотамії» такого змагання двох слав немає, не про те йшлося. Але є якийсь ореол небуденності над сірими буднями слобожанської Месопотамії — з її спорожнілими заводами й замуленими річками, з її яблуневими садами й пивними барами, з вокзалами й базарами, з таємничими науковими лабораторіями, з водосховищами й підземними ходами старих фортифікацій, з легендами про відьом, які вподобали це місто, й постлегендарними відьомськими практиками пересічних месопотамчанок, з темними порослими травою подвір'ями й синім небом над ними, — мабуть, ніхто ще так докладно не описав «зовнішність» цієї занепалої Месопотамії, торкаючись і невловного в ній, і життєвої снаги її потовкущої людності.

Славний прадід батько Махно і його (не найгірші?) правнуки

…Зовсім інший характер має наступна книжка прози Сергія Жадана — «Anarchy in the Ukr» (2014). Навіть рік видання акцентував її драматичну інтригу. Сюжетна зачіпка дуже проста й природна. Нібито автор (він же оповідач) колись комусь пообіцяв проїхатись чи пройтися напівзабутими маршрутами героїчних походів Батька Махна територіями його, автора, малої батьківщини, а заодно й відвідати рідні місця, та й поділитися враженнями. Підмовив дружка й рушили в похід — потягами, маршрутками, навмання, підтюпцем.

Із Махном не пощастило — його