Читати книгу - "Чорний романтик Сергій Жадан"

Іван Дзюба

Чорний романтик Сергій Жадан

Чому Жадан? 5 Із «Цитатником» в обох жменях 7 Маргінали і месії, симулянти і симулякри 21 Цивілізаційний вибір слобожанських чуваків 30 Аутсайдери як сіль землі? 38 Поетика епатажності й спецефекти 47 Радянська лажа, бізнес-інферн і чорні душпастирі 55 Духовні практики трахкачів і трахкачок, або «А козак дівчину та й вірненько любить, а сказати не сміє» 61 Славний прадід Батько Махно і його (не найгірші?) правнуки 67 Взяв би я бандуру… 70 «Справжня віра виростає з єресі» 77 Розмова з МАРІЄЮ — із собою, з нами всіма і світом 88 В Англії виявили таємну печеру тамплієрів (із преси, 2016 р.) 97 Кого любить, а кому симпатизує Господь 103 Жадан — і несть йому кінця • • •

Чому Жадан?

Давно хотілося написати про Сергія Жадана. Але зупиняло те, що він надто, як тепер шанобливо мовиться, «розкручений» зусиллями преси, своїх фанатів і літультрас, та й сам неабиякий майстер авторозкруток. Тоді як немало є, може, не таких яскравих і гучних, проте талановитих письменників, про яких або не дуже згадують, або й зовсім ні гу-гу. Пиши про них! А Жаданові це вже непотрібне, як непотрібне воно й тим його шанувальникам, що ловлять кожне його слово, — та й в антології української поезії (напевне й світової) йому місце вже гарантоване. «Він визнаний в усьому цивілізованому світі», як сказали б на українському радіо. При чому тут ти?

І все-таки — про Жадана (також і про Жадана). Це потрібне не йому, і не його фанатам, і не майбутній історії літератури, і не проблематичному цивілізованому світові, — а мені самому, аби спробувати осягнути для себе, людини радше з Дев'ятнадцятого століття, унікальний феномен недавнього луганського «чувака» (уникаю виразніших самоозначень, яких не бракує в його спогадальних текстах), що дав незаперечно природний поетичний голос багатьом зі свого не дуже благовісного покоління, та й не тільки з нього. Як саме виходив він за межі свого первинного тусівкового електорату, як ця його електоральна залежність зрештою посунулася перед широтою покликання, перед багатоканальністю, багатоекранністю поетичного бачення, в якому миготлива гонитва кадрів створює картину, незмірно об'ємнішу й самовладнішу за дикторський текст, і мовить пронизливо про нашу добу.

«Добре, — не дає спокою внутрішній голос, — пишеш для себе, ну й пиши. Начитай собі сам уголос на сон грядущий і заспокійся». Але ж другий, не менш внутрішній голос, підступно нашіптує: «А може, ще хтось так само стоїть перед світом Жадана — коли не з Дев'ятнадцятого, то й не зовсім із Двадцять першого століття, і йому мої враження та сумніви будуть не зовсім зайві?»

Отак і заманюєш сам себе в чергову пастку й мороку… Але знов — застережливий голос, уже здалеку: «Поэты Жадан и Андрухович у себя на родине реальные медиазвёзды» (Елена Фанайлова. «Маленькая страна, или Поэт и нация». «Open Space», 4.06.2009: ще коли!!!). А як воно — простій пострадянській людині говорити про медіазірок? Свят-свят! Та, зрештою, спасенна думка: зірки зірками, а Сергій Жадан одначе ж ніби й не дуже зіркується, поводиться — здається — як вільна нашопланетна людина і пише як хоче. То, може, й собі почутися вільною людиною і писати як пишеться?

Отож — Сергій Жадан. Майже всіма ушанований і далеко не всіма читаний. Багатьма чутий — але не всіма почутий…

Із «Цитатником» в обох жменях

Його зухвала («розкута», вільна) багатоходова гра-імпровізація з читачем (і з самим собою? і з поколінням, і з часом? — пізніше він скаже: «Ми розумілись на нашому віці, як на таємній і рідкісній грі») — виразно означилася 1995 року збіркою поезій «Цитатник» (хоч перед цим, як і всі бубабісти, починав із журналу «Сучасність»). Назва звучала мовби іронічно: ще не забулося (хоч уже й почало забуватися) шалене захоплення «лівої» європейської молоді червоними блокнотиками з геніальними афоризмами великого Мао, які стисло підсумовували всю багатовікову мудрість роду людського, давали чіткі відповіді на ключові питання життя й конкретні вказівки до бунтівної дії. Пізніше, перевидаючи Жаданів «Цитатник», видавництво «Фоліо» задля ясності на палітурці відтворило до болю знайомий образ великого кормчого в центрі п'ятикутної червоної зірки. Натомість у самого Жадана ніяких апеляцій до Мао чи сподіваного сарказму йому навздогін не було. Швидше він іронізував із самого споконвічного феномена стадної потреби в найпростіших поясненнях найскладніших речей. Або ж просто великодушно розігрував читача, інтригував: назви окремих віршів, циклів і навіть деяких збірок у нього бувають підкреслено «асиметричними» щодо їхнього справжнього змісту, інколи одверто зазивальними (хай і метафоричними) або й збитошними, в дусі вуличної поетики приколів, часом на грані блефу. Жадан — увесь, наскрізь — саркастично, а то й глузливо чи глумливо віддистанційований від хрестоматійного лексикону доби та її гасел або й дражливо їх профанує, що ми не раз побачимо далі. (Власне, це елемент його поетики епатажності, про яку буде окрема мова.) А тут, у нецитатному «Цитатнику», маємо, приміром, безваршавну «Варшаву» як умовний пункт транзиту Схід— Захід, а головне — як збудника рефлексій на постійну для нього й надалі тему шляху, відсутності мостів, запливу, втечі (від осоружної дійсності, з її