Читати книгу - "Битва королів"

— Всього на п’ятдесят два дні,— заперечив Малий Волдер.— Та й нікому з нас Близнючки ніколи не дістануться, ти, дурню.

— Мені дістануться,— оголосив Великий Волдер.— Але ми не єдині Волдери. У сера Стеврона є онук, Чорний Волдер, він четвертий по лінії наступництва, а ще є Рудий Волдер, син сера Емона, і Байстрюк Волдер, який узагалі ніякий не наступник. Його прізвище Ріверз, а не Фрей. А ще є дівчинка на ім’я Волда.

— І Тир. Ти завжди забуваєш про Тира.

— Він Волтир, а не Волдер,— безтурботно мовив Великий Волдер.— І він іде після нас, тож не рахується. І взагалі, він мені ніколи не подобався.

Сер Родрик постановив, що вони житимуть у колишній спальні Джона Сноу, адже Джон — у Нічній варті й уже не повернеться. Бранові це страшенно не сподобалося: було таке враження, наче Фреї намагаються посісти Джонове місце.

Він заздрісно спостерігав, як Волдери змагаються з кухарчучкою Ріпкою та з Джозетовими дівчатами Банді й Шайрою. Волдери оголосили, що Бран буде суддею й вирішуватиме, казав хтось «ачей» чи не казав, та щойно почалася гра, про нього цілком забули.

Галас і хлюпання скоро привабили й інших дітей: Паллу, яка працювала на псарні, і Кейнового сина Калона, і Томку, чий батько Товстун Том загинув на Королівському Причалі разом з Брановим татом. Незабаром усі вони були мокрі та брудні. Палла, в грязюці з ніг до голови та з мохом у волоссі, задихалася від сміху. Відтоді як прилетів клятий крук, Бран іще не чув стільки сміху. «Були б у мене знову ноги, я б їх усіх поскидав у воду,— думав він гірко.— Ніхто більше не став би лордом переправи, тільки я».

Нарешті у богопраліс прибіг Рикон у супроводі Кошлая. Довго чекав, поки Малий Волдер з Ріпкою боролися за дрючок, аж Ріпка послизнулася й полетіла у воду, гучно хлюпнувши й розмахуючи руками.

— Я! Тепер я! Я хочу погратися! — заверещав тут Рикон. Малий Волдер кивком запросив його до гри, і за Риконом рушив Кошлай.— Кошлайчику, ні,— скомандував брат.— Вовки не граються. Ти лишаєшся з Браном.

І Кошлай лишався...

...аж поки Малий Волдер не ляснув Рикона дрючком просто по животу. Бран і оком не встиг кліпнути, як чорний вовк перелетів через дошку, вода почервоніла від крові, обидва Волдери заверещали як різані, Рикон, сидячи у грязюці, зареготав, а до ставка прибіг незграба Годор, викрикуючи: «Годор! Годор! Годор!»

Дивна річ, але після цього Рикон чомусь полюбив Волдерів. У лорда переправи вони більше не гралися, зате з’явилися інші ігри — «красуня й чудовисько», «кішки-мишки», «приходь до мене в замок» тощо. Разом з Риконом Волдери робили набіги на кухню по пиріжки й медові стільники, ганялися навколо мурів, на псарні кидали кісточки цуценятам і вправлялися на дерев’яних мечах під пильним оком сера Родрика. Рикон навіть показав їм глибокі печери під Вічнозимом, де каменяр різьбив батькову гробницю. «Ти не мав права! — заверещав на брата Бран, дізнавшись про це.— Це було наше місце — місце Старків!» Але Рикон не зважав...

Відчинилися двері в Бранову спальню. Це мейстер Лувін приніс зелений глечик, і з ним прийшли Оша з Патлачем.

— Я запарив тобі снодійне зілля, Бране.

Кістлявими руками Оша підхопила Брана. Як на жінку, вона була дуже висока, і руки мала жилаві. Без зусиль вона віднесла його в ліжко.

— Після нього прийде сон без сновидінь,— сказав мейстер Лувін, витягаючи з глечика затичку.— Солодкий сон без сновидінь.

— Справді? — перепитав Бран, якому хотілося в це вірити.

— Так. Пий.

Бран випив. Зілля було густе, наче розведена крейда, але в нього додали меду, тож пішло легко.

— Зранку ти почуватимешся краще,— усміхнувся до Брана Лувін і, виходячи, поплескав його по плечу.

Але Оша затрималася.

— Знову вовчі сни?

Бран кивнув.

— Не треба так опиратися, хлопче. Я чула, як ти розмовляєш із серцедеревом. Може, це тобі відповідають боги?

— Боги? — пробурмотів він уже сонно. Обличчя Оші посіріло й розпливлося. «Солодкий сон без сновидінь»,— подумав Бран.

Та коли його огорнула темрява, він опинився в богопралісі — безшумно рухався попід сіро-зеленими чатовими деревами та старими як світ покрученими дубами. «Я ходжу!» — тішився Бран. Підсвідомо він наче знав, що спить, проте ходити уві сні було краще, ніж сидіти в чотирьох стінах у своїй спальні.

Між дерев було темно, однак дорогу йому освітлювала комета, а ноги ступали твердо. Він біг на чотирьох здорових лапах, міцних і прудких, і відчував під подушечками землю — сухе листя, що стиха потріскувало, і товсте коріння, і тверді камінці, а в під низом — шари м’якого ґрунту. Відчуття було приємне.

Ніздрі наповнювали аромати, живі та п’янкі: болотяний дух гарячих ставків, насичений пах перегною під лапами, запах білок у дубах. Від запаху білок йому пригадався смак гарячої крові та хрускіт, з яким кістки тріщать на зубах. Рот його наповнився слиною. Пів дня минуло, як він поїв, але мертвечина, навіть якщо це олень, не принесла втіхи. Він чув, як над головою цокотять і шурхотять білки, але вони не такі дурні, щоб спускатися вниз, де нишпорять вони з братом.

Брата він чуяв теж — знайомий дух, міцний і земляний, чорний, як і його хутро. Брат розлючено гасав попід мурами. Коло за колом, день і ніч, невтомно винюхуючи... дичину, вихід, матір, братів і сестер, свою зграю... шукаючи, шукаючи — і не знаходячи.

За деревами росла стіна — гори мертвих людських скель, які вивищувалися понад крапочкою цього живого лісу. Сірі й поцятковані, у плямах моху, вони були товсті, міцні й такі високі, що жодному вовку не доскочити. Всі щілини в тих горах, які затиснули їх із братом, були забиті холодним залізом і потрощеним деревом. Перед кожною щілиною брат зупинявся й люто вищиряв зуби, але дорога не звільнялася.

Першої ночі він сам теж так робив, але швидко збагнув, що з цього не буде зиску. Гарчанням дороги тут не пробити. Кружляючи, цих мурів не відсунути. Якщо задерти ногу й відзначитися під деревом, людей це не відлякає. Світ насувався на них, а за стіною дерев стояли величезні сірі печери