Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

– Так, я його там не побачила.

Інспектор Слек щось прошепотів головному констеблю, і той кивнув головою.

– Ви не заперечуєте, місіс Протеро, показати нам, що ви тоді зробили?

– Звичайно, ні.

Вона підвелася, інспектор Слек відчинив для неї скляні двері, вона вийшла на терасу й завернула навколо будинку ліворуч.

Інспектор Слек владним помахом руки наказав мені сісти за письмовий стіл.

Чомусь мені не хотілося сідати туди. Це наповнило мене неприємним відчуттям. Але, звісно, я підкорився.

Незабаром я почув кроки зовні будинку, вони зупинилися на мить, потім віддалилися. Інспектор Слек наказав мені повернутися в протилежний кінець кімнати. Місіс Протеро повернулася в кабінет через скляні двері.

– Ви пройшли тут точно так, як тоді? – запитав полковник Мелчет.

– Я думаю, точно так.

– Тоді чи можете ви сказати нам, місіс Протеро, де саме перебував вікарій, коли ви зазирнули до кімнати? – запитав інспектор Слек.

– Вікарій? Боюся, що ні, не можу. Я його не бачила.

Інспектор Слек кивнув головою.

– Саме тому ви й не побачили тоді свого чоловіка. Він був за виступом біля письмового столу.

– Он як! – Вона помовчала. Несподівано її очі округлилися від жаху. – То саме там і саме тоді його й…

– Так, місіс Протеро. Його вбили, коли він сидів там.

– Ох! – вигукнула вона й затремтіла всім тілом.

Головний констебль перейшов до наступних запитань:

– Вам було відомо, місіс Протеро, що містер Реддінґ має пістолет?

– Так. Він якось мені це сказав.

– Ви коли-небудь брали цей пістолет до рук?

Вона похитала головою.

– Ні.

– Ви знали, де він його тримає?

– Я не впевнена. Думаю, так, здається, бачила його на полиці в його котеджі. Ти ж там тримав його, Лоренсе?

– Коли востаннє ви були в котеджі, місіс Протеро?

– О! Десь три тижні тому. Мій чоловік і я пили там чай разом із містером Лоренсом.

– Й відтоді ви там не були?

– Ні. Я ніколи туди не ходила. Думаю, це спричинилося б до пліток у селі.

– Безперечно, спричинилося б, – сухо зауважив полковник Мелчет. – А де ви зазвичай зустрічалися з містером Реддінґом, якщо дозволите мені запитати?

– Він часто приходив до Старої Садиби. Малював Летицію. Після того ми часто зустрічалися в лісі.

Полковник Мелчет кивнув головою.

– Може, досить? – Її голос несподівано зламався. – Це так жахливо – розповідати вам про таке. А між нами не було нічого поганого. Не було – справді не було. Ми були друзями. Але ми не могли – не могли не покохати одне одного.

Вона благально подивилася на доктора Гейдока, і цей добрий чоловік виступив наперед.

– Я справді думаю, Мелчет, – сказав він, – що місіс Протеро розповіла вам досить. Вона пережила великий шок – і, можна сказати, неодноразово.

Головний констебль кивнув головою.

– Я справді не маю більше про що запитувати вас, місіс Протеро, – сказав він. – Дякую вам за те, що так відверто відповіли на мої запитання.

– Отже… отже, я можу йти?

– Ваша дружина вдома? – запитав Гейдок, звертаючись до мене. – Думаю, місіс Протеро хоче з нею зустрітися.

– Так, – сказав я. – Ґрізельда вдома. Ви знайдете її у вітальні.

Анна та Гейдок разом вийшли з кімнати, а Лоренс Реддінґ пішов із ними.

Полковник Мелчет міцно стиснув губи і крутив у руках ніж для розрізання паперу. Слек дивився на записку. Саме тоді я розповів йому про теорію міс Марпл. Слек придивився уважніше.

– Чесне слово, – сказав він. – Думаю, стара леді має слушність. Погляньте-но сюди, сер, ви не бачите? Ці цифри написані іншим чорнилом. Я ладен провалитися крізь землю, якщо це не авторучка.

Нас усіх опанувало хвилювання.

– Ви, звичайно, обстежили записку на відбитки пальців? – запитав головний констебль.

– І що ви думаєте, полковнику? На записці немає жодного відбитка. Відбитки пальців на пістолеті належать містерові Лоренсу Реддінґу. Можливо, там були й інші до того, як він почав обмацувати його та запхав до своєї кишені, але нічого чіткого там уже не залишилося.

– Спочатку докази здавалися дуже серйозними проти місіс Протеро, – замислено сказав половник. – Набагато серйознішими, ніж проти молодого Реддінґа. Правда, ми маємо свідчення старої міс Марпл, що пістолета в неї не було, але ці старі дами нерідко помиляються.

Я промовчав, але не погодився з ним. Я був цілком переконаний у тому, що Анна Протеро не мала при собі пістолета, позаяк міс Марпл сказала, що його не було. Міс Марпл не належить до тієї категорії старих леді, які схильні помилятися. Вона володіла дивовижним умінням завжди мати слушність.

– Що мене найбільше вразило, то це той факт, що ніхто не чув пострілу. Якщо постріл тоді пролунав, то хтось неодмінно мав би його почути. Де саме він пролунав – то вже інше питання. Слек, вам би слід перекинутися словом зі служницею.

Інспектор Слек із готовністю кинувся до дверей.

– Я раджу вам не запитувати її, чи чула вона постріл у домі, – сказав я. – Бо якщо ви її про це запитаєте, вона скаже, що нічого не чула. Запитайте її, чи чула вона постріл у лісі. Це єдина можливість примусити її визнати, що вона чула постріл.

– Я знаю, як розмовляти з ними, – сказав інспектор Слек і вийшов.

– Міс Марпл стверджує, вона чула постріл пізніше, – сказав полковник Мелчет. – Нам треба з’ясувати, чи зможе вона назвати точний час. Звісно, то міг бути випадковий постріл, що не має жодного стосунку до нашої справи.

– Звичайно, міг, – погодився я.

Полковник пройшовся раз чи двічі по кімнаті.

– Ви знаєте, Клемент, – несподівано сказав він. – Я маю передчуття, що ця справа виявиться набагато заплутанішою і складнішою, ніж ми собі уявляємо. Нехай йому чорт, але за нею щось приховується. – Він форкнув. – Щось таке, чого ми не знаємо. Ми тільки починаємо, Клемент. Запам’ятайте мої слова, ми тільки починаємо. Усі ці речі – годинник, записка, пістолет – поки що не мають ніякого сенсу.

Я похитав головою. Вони й справді не мали ніякого сенсу.

– Але я хочу докопатися до самої глибини. Не звертаючись до Скотленд-Ярду. Слек – чоловік спритний. Він схожий на тхора. Він пропхається своїм носом до істини. Він уже розкрив кілька цікавих випадків, і ця справа стане його шедевром. Дехто на моєму місці вже звернувся б до Скотленд-Ярду. Я цього не робитиму. Ми все розплутаємо тут, у Девонширі.

– Не сумніваюся, – сказав я.

Я спробував говорити з ентузіазмом, але інспектор Слек почав викликати до себе таку неприязнь, що перспектива його великого успіху аж ніяк не тішила мене. Переможний Слек, здавалося мені, буде ще огиднішим, аніж Слек- невдаха.

– Хто володіє сусіднім будинком? – несподівано запитав полковник Мелчет.

– Ви хочете сказати, тим, який стоїть у кінці дороги? Місіс Прайс Рідлі.

– Ми підемо до неї після того, як Слек закінчить розмову з вашою служницею. Можливо, вона також чула що-небудь. Вона не глуха й не туга на вухо?

– Я маю підстави вважати, що слух у неї надзвичайно гострий.