Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

99

Лист О. П. Скоропадської до чоловіка від 09.03.1917. Див.: Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Історико-архівні нариси. — К., 2003. — С. 253.

100

Лист П. П. Скоропадського дружині від 12.03.1917. Див.: Там само. — С. 256.

101

Винниченко В. Щоденник. 1911—1920. — Т. 1. — Едмонтон, Нью-Йорк, 1980. — С. 306.

102

Український період життя Івана Шишманова (зі «Щоденника») / Публ. М. Г. Станчева. — Дриновський збірник. — Т. 1. — Харків, Софія, 2007. — С. 224.

Марія Андріївна Скоропадська з синами Михайлом та Павлом. Портрет М. М. Ге. 1879 р.

Не вирізнялася великою доброзичливістю і думка російської сторони. Колишній однополчанин гетьмана генерал П. Врангель стверджував: «…у ролі начальника він проявив ті ж основні риси свого характеру: велику сумлінність, працездатність і наполегливість у досягненні наміченої мети. Порив, розмах і швидкість рішень були йому чужими. З трудом вірилося, що, перебуваючи на чолі краю в цей винятково тяжкий час, Скоропадський міг би впоратися з непомірно важким завданням, що випало на його долю»103. Другий начальник гетьманського штабу генерал Б. Стелецький, відставлений згодом за відверті проросійські погляди, описував керівника Української Держави не дуже шанобливо: «За характером П. П. Скоропадський був жіночною, пещеною і на загал доброю людиною. Брак освіти відчувався у всьому… Розумових здібностей Скоропадський був середніх, і оскільки він майже нічого не читав, то йому було важко розбиратися в деяких питаннях, які вимагали розумової підготовки»104.

Проте відомі й протилежні характеристики. Полковник М. Капустянський, який був начальником штабу 1-ї Української козацької дивізії у складі 1-го Українського корпусу, називав Скоропадського «видатним військовим діячем». Капітан М. Удовиченко, активний організатор українського військового руху 1917 р., так обґрунтував значущість постаті гетьмана: «Перш за все ген. Скоропадський уважався одним з видатніших командирів корпусів російської армії, а, по-друге, … він проявляв живий інтерес до руху, являючись сам нащадком гетьманського роду»105.

Нарешті, творець ідеології українського інтегрального націоналізму Д. Донцов, який за гетьмана очолив Українське телеграфне агентство, надав йому ґрунтовну характеристику: «На тлі сірої штандатности і безбарвності демосоціалістичного провідництва П. Скоропадський був індивідуальністю. Дальше, він посідав прикмети, яких бракувало центрально-радівцям: мав в собі живчик властолюбства і звичку командування. Мав фах, що найбільше тоді був потрібний для правителя України: був військовиком. Нарешті, мав політичну відвагу, бо стаючи гетьманом самостійної України, він зражував собі всю ту російсько-монархічну касту, до якої належав»106.

Попри всі розбіжності в поглядах на гетьмана, є неспростовним той факт, що жодна з політичних сил тогочасної України фактично не виступила проти перевороту. Навіть найзапекліші опоненти гетьмана — українські есери — не здатні були вчинити щось проти нього. Зрештою ця партія розпалася на дві фракції: ультраліва тяжіла до більшовиків і разом з ними марно намагалася роздмухати антигетьманське повстання, а права стрімко втрачала підтримку селянства. Інші українські діячі замість перемовин із гетьманом щодо участі в уряді бігали до німецького командування, але почули від нього лише одне: «Занадто пізно».

103

Врангель П. Н. Записки. Ноябрь 1916 г. — ноябрь 1920 г. — Т. 1. — Минск: Харвест, 2002. — С. 92.

104

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 4547, оп. 1, спр. 1, арк. 20.

105

Держархів Російської Федерації, ф. 5881, оп. 1, спр. 584, арк. 129.

106

Донцов Д. Рік 1918. Київ. — К.: Темпора, 2002. — С. 36.

Павло Скоропадський. 1897 р.

У день перевороту — увечері 29 квітня — Павло Скоропадський перебрався до колишнього генерал-губернаторського палацу по вулиці Інститутській, 40 на перетині з Левашовською. Це був свідомий вибір, адже обрати Царський (Маріїнський) палац за власну резиденцію гетьман не бажав принаймні з двох основних причин. Перша — він не хотів, щоб його в такий спосіб пов’язували з минулим режимом або підкреслювали його монархічні амбіції. Друга — під час недовгого панування більшовиків у лютому 1918 р. саме Маріїнський палац і парк були основним місцем катувань, розстрілів і поховань кількох тисяч офіцерів. Оселятися в такому місці було вище його сил.

Натомість у будинку генерал-губернатора після революції розміщувався губернський комісар Тимчасового Уряду, за Центральної Ради — керівники Генерального секретаріату В. Винниченко та Ради народних міністрів В. Голубович. Отже, цей палац до революції та під час неї асоціювали з місцем осідку центральної адміністрації, і таке рішення мало засвідчувати спадковість української влади.

Налагодженням побуту нового керівника Української Держави опікувався господар гетьманської резиденції М. Ханенко. Перед ним постало надзвичайно складне завдання: як організувати повсякденне життя і державну роботу гетьмана в досить маленькому приміщенні. За царської Росії генерал-губернатори мали незначний оперативний штат співробітників, тому будинок не був пристосований для одночасного виконання державних функцій і проживання великої родини. За Скоропадського на другому поверсі у великій залі відбувалися урочисті прийняття; поруч були кабінет очільника Української Держави, приміщення для засідань Ради Міністрів, де досить часто брав участь сам гетьман, та Малої Ради Міністрів. Кілька кімнат займав особистий Штаб гетьмана, очолюваний послідовно генералами В. Дашкевичем-Горбацьким, Б. Стелецьким, П. Акерманом. Приватні покої гетьмана, де згодом оселилася вся велика родина, займали 3—4 невеличкі кімнати на цьому ж поверсі. Данилові Скоропадському, тоді 14-річному юнакові, навіть довелося оселитися в колишній ванній кімнаті. Обидві його сестри разом із нянею мешкали в невеличкому приміщенні на піддашші. На першому поверсі будинку розміщувалися кабінети голови Ради Міністрів, найближчого гетьманського дорадника О. Палтова, а також комендант зі своєю управою, охорона з українських і німецьких військових, інші допоміжні служби. На території садиби була невеличка домова церк­ва св. Миколая — місце молитов, щирих роздумів гетьмана наодинці, відбуття церковних обрядів членами родини та найближчими співробітниками. Першу відправу в ній проведено вже на Великдень 1918 р., що припав на перше травня.

Численні спогади про події 1918 р. на українських теренах вимальовують такі особливості спілкування гетьмана: відкритість для всіх, намагання донести до співрозмовника свою позицію, обґрунтувавши її прикладами з минулого та власним життєвим досвідом; водночас уміння вислухати й сприйняти протилежну думку. Тому іноді створювалося враження, ніби одних Скоропадський переконував, що він світський генерал і ніколи не розривав з Росією. Такої думки дотримувався герцог Г. Лейх­тенберзький, стверджуючи, що був посвячений у найпотаємніші плани гетьмана, які полягали у відновленні Великої Росії: «Пов’язаний зі Скоропадським давніми зв’язками товариства і дружби, я відвідував його дім, коли тільки хотів. Я не відігравав тоді ніякої ролі, але іноді так траплялося, що він відкривав мені своє серце, знаючи, що я не належу до