Читати книгу - "Найкраще в мені"

За декілька років після того справи Боннерів пішли вгору. Батьків не стало, і Мерилін успадкувала ферму й сад. І хоч іноді доводилося непросто, вона спромоглася виплатити заставу й відремонтувати усе, що потребувало ремонту. Відтоді вона стала повносправною власницею господарства. За пару років після того, як Довсон поїхав з міста, вона започаткувала продаж домашньої консервації на замовлення. З появою інтернету її бізнес зростав, і в якийсь момент вона зрозуміла, що може більше не хвилюватися через нестачу грошей. І хоч Мерилін так і не вийшла заміж удруге, в неї склалися стосунки з бухгалтером на ім’я Лео, які тривали от уже майже шістнадцять років.

Що ж до дітей, то Емілі закінчила Східнокаролінський університет і перебралася до міста Ралі, де влаштувалася адміністратором універмагу, щоби одного дня бути готовою взяти материні справи до своїх рук. Алан жив на території саду у двомісному вагончику, який для нього придбала мати, і до коледжу не пішов: він мав постійну роботу, й на фото, які отримував Довсон, завжди виглядав щасливим.

Раз на рік Довсонові надходили фото й короткі новини про Мерилін, Емілі й Алана: приватні детективи, яких він наймав, ставилися до своєї роботи відповідально, хоча глибоко в життя Боннерів не занурювалися.

Іноді йому було соромно за ці розвідки, та для нього було важливо упевнитись, що його зусилля хоч трохи змінюють їхнє життя на краще. Це було єдине, чого він прагнув після нещасного випадку, і саме з цієї причини він щомісяця упродовж двадцяти років надсилав їм кошти через низку офшорних рахунків. Кінець кінцем, був відповідальним за те, що вони втратили найважливішу людину у своєму житті, і тепер, біжучи тихими вулицями, розумів, що ладен зробити будь-що, аби компенсувати їм цю втрату.

* * *

Ейбі Коул відчував, як у нутрощах пожежею розгоряється лихоманка — його трусило навіть під пекучим сонцем. Два дні тому він мав намір познайомити одного пацана з бейсбольною биткою, бо той пацан його провокував, але вийшло так, що пацан познайомив Ейбі з різаком для картону. Брудним різаком, який лишив йому на животі лютий розріз. Цього ранку він помітив, як з рани тече зелений слиз, що смердить каналізацією, хоча Ейбі приймав ліки, які мали б допомогти. Якщо лихоманка не минеться, то доведеться познайомити з биткою Келвіна, братка в перших, бо той божився, що крадені з ветеринарки антибіотики поможуть.

Просто ж зараз Ейбі відволікся на Довсона, що біг протилежним боком вулиці, тож він розмірковував, як учинити.

Тед був поруч, у супермаркеті, і Ейбі зважував, чи встиг браток побачити Довсона, чи ні. Мабуть, ні, бо тоді вилетів би надвір, наче скажений вепр. Відтоді, як стало відомо, що Так врізав дуба, Тед чекав на появу Довсона. Може, навіть гострив при цьому ножі, чи заряджав пістолети, чи перевіряв гранати, чи чистив гранатомети, чи возився ще з бозна-якою зброєю, яку мав у тій дірі, що її ділив з Еллою, тою шльондрою-автостопницею.

У Теда були не всі вдома. Так було завжди. Просто кавалок люті, той Тед. Дев’ять років на зоні не навчили його тримати себе укупі. В останні кілька років він зрозумів, що братка вже не втримати від контролем, хоча — так собі зметикував Ейбі — певна користь від цього теж була. Неконтрольована лють робила Теда зразковим бійцем, який забезпечував повну слухняність усіх, хто варив мет [6] на сімейній території. Усі, хто стикався з Тедом, мало не всиралися зі страху — родині це теж стосувалося — і Ейбі це ой як влаштовувало. Ніхто не пхав носа у справи Ейбі, усі робили, що їм велено. Ейбі не дуже переймався проблемами меншого братика — просто використовував його для діла.

Але тепер Довсон повернувся, і від Теда можна було чекати чого завгодно. Ейбі зметикував, що Довсон з’явиться тут після смерті Така, та сподівався, що йому вистачить клепки забратися з міста якнайшвидше — висловити пошану та й забратися до біса, доки ніхто не встиг помітити його появи. Так вчинив би будь-хто, у кого є хоч на понюх розуму в голові, і він був певний, що Довсон достатньо кмітливий, аби розуміти, що Тед жадає убити його щоразу, коли бачить у дзеркалі свого потороченого носа.

Ейбі було, м’яко кажучи, начхати на Довсона. Але йому не хотілося б, аби Тед знайшов на їхні гепи зайву пригоду. Йому вже й так було важко тримати все в кулаку — мало йому було того, що федерали, поліція штату й шериф переслідують його сім’ю. Усе було вже не так, як у старі добрі часи, коли законники боялися Коулів. Нині копи мали гелікоптери, псів, інфрачервоні камери, кротів у будь-якій банді. І Ейбі мав дбати про такі речі. Ейбі сам один повинен був готувати план на такі випадки.

Річ була в тім, що Довсон був розумнішим за нанюханих торчків, з якими Тед повсякчас мав справу. Можна вважати Довсона ким завгодно, та колись він ледве не вибив дух із них обох й зі свого батечка, а всі вони були озброєні, а це щось та означало. Довсон не боявся ні Теда, ні Ейбі, і він би підготувався до зустрічі. Він умів бути безжальним, коли потрібно, і цього мало б вистачити, аби Тед трохи протверезів. Однак Тед не протверезів, бо Тед не мав наміру думати головою.

Найменше за все йому зараз бракувало, щоб Теда забрали знову. Він був потрібний йому нині, коли половина сім’ї сиділа на наркоті й тому була схильна до дурощів. Але якщо Ейбі не зможе зупинити Теда, коли той зійде з рейок через Довсона, то Тед може знов постати перед судом. Від цієї думки живота йому скрутило ще дужче. Його нудило.

Ейбі нахилився й вивернув із себе на асфальт усе, що міг. Тоді витер рота долонею, і Довсон саме зник за рогом. Тед усе не виходив. Ейбі подумки зітхнув з полегшенням й вирішив не говорити браткові про те, що бачив. Його знов трусило, в кишках вирував вогонь. Ісусе Христе, як же така срань могла з ним статися? Ну хто, хто міг знати, що в пацана буде різак?

Вбивати пацана Ейбі не збирався, куди там — просто хотів донести до нього й усіх навколо, що не варто заглядатися на Кенді. Наступного