Читати книгу - "Найкраще в мені"

Неквапно він пішов назад до гаража. Клацнув вмикачем, і коли єдина лампа під стелею спалахнула, присів на купу покришок. Було тихо, й тільки нічний метелик, що звабився на світло, бився об лампу. Довсон розмірковував над тим, що Аманда таки пережила розлуку й жила собі далі. Які б лиха й прикрощі вона не приховувала — а він знав, що щось таке там ховалося — вона все-таки могла жити життям, якого завжди прагнула. У неї були діти, чоловік, дім у місті, і всі її спогади стосувалися саме їх, як і мало бути.

Самотньо сидячи в Таковому гаражі, Довсон розумів, що брехав собі, вважаючи, що теж пережив й рушив далі. Він завжди вважав, що це вона лишила його позаду, і зараз був у цьому остаточно впевнений. Десь глибоко всередині він відчував, як щось зсунулося з місця і відірвалося. Він попрощався дуже давно, та з того часу запевняв себе, що вчинив правильно, але тут і зараз, сидячи у жовтавому світлі закинутого гаража, втрачав упевненість. Колись він кохав Аманду — і кохав її зараз, і час, проведений з нею сьогодні, не вплинув на цю просту істину. Та коли він витяг ключі, то збагнув іще одне — дещо несподіване.

Довсон підвівся, вимкнув світло, пішов до машини, відчуваючи дивне виснаження. Знати, що його почуття до Аманди не змінилися — це одне. А от визнати, що вони ніколи не зміняться — це вже зовсім інше.

6

Фіранки в готелі були надто тонкими, аби не пропускати сонячних променів, і Довсон прокинувся невдовзі після світанку. Він перевернувся, сподіваючись поспати ще, але не вийшло. Тому встав з ліжка й заходився робити гімнастику. Вранці усе тіло боліло, особливо спина й плечі. Довсон не знав, скільки ще років зможе працювати на платформі: його організм накопичував втому, наслідки травм нікуди не дівалися, і кожний новий рік додавав іще.

Він витяг з торби бігову форму, вдягнувся й тихо вийшов на вулицю. Невеличкий готель виявився таким, яким він його й уявляв: чотири номери нагорі, кухня, їдальня й вітальня. Власники — і нічого дивного в тому не було — полюбляли морську тематику: мініатюрні дерев’яні вітрильники прикрашали столи, по стінах висіли зображення різноманітних суден. Над комином висіло старезне корабельне кермо, а на дверях — річкова мапа, де були позначені судноплавні протоки й канали.

Власники ще спали. Коли минулої ночі він заселявся, то його повідомили, що квіти від нью-бернського квітникаря чекають на нього в номері і що сніданок починається о восьмій. Таким чином, він мав до зустрічі ще купу часу, аби поробити усе, що збирався.

Сонце вже стояло високо. Тонкий серпанок туману висів над річкою, наче низька хмарина, але небо угорі було ядуче-синім і чистим. Повітря вже нагрілося, день мав бути спекотним. Довсон розім’яв плечі й почимчикував до дороги. За кілька хвилин, відчувши легкість у тілі, він перейшов на біг.

Дорогою до центральної частини Орієнтала майже нікого не зустрів. Він проминув дві антикварні крамниці, господарчу крамницю, декілька агентств з нерухомості. На протилежному боці вулиці кафе Ірвіна відчинило двері для відвідувачів — перед ним вже навіть стояло декілька автомобілів. За його спиною туман став сходити з річки, і, глибоко вдихаючи, чоловік вбирав у себе сосново-солонуваті аромати. Коло пришибу [5] метушилися галасливі відвідувачі кав’ярні. Довсон оминув їх і пришвидшив біг, відчуваючи, як з нього опадають залишки вранішньої скутості. Над пришибом кружляли мартини й вигукували свої заклики, ніби звертаючись до людей, що заносили й виносили з човнів холодильники, а він біг собі далі повз крамниці з рибальським приладдям.

Довсон проминув Першу баптистську церкву, мимохідь помилувався вітражними вікнами й спробував пригадати, чи помічав їх у дитинстві, а тоді вже притишив крок і поча шукати контору Морґана Теннера. Він знав адресу й зрештою помітив вивіску на низенькій цегляній будівлі між аптекою й крамничкою нумізмата. У будівлі працював ще один юрист, але практика в них з Теннером була, начебто, окремо. Довсон замислився, чому Так обрав саме Теннера: до того дзвінка він про нього нічого не чув.

Центральна частина скінчилася, і Довсон звернув з головної вулиці у провулок, біжучи навмання.

Цієї ночі він погано спав: усе думав про Аманду й Боннерів. Колись у в’язниці Мерилін Боннер була чи не єдиною, про кого він міг думати, окрім Аманди. Вона свідчила на слуханнях, і у своїй промові наголосила, що Довсон не просто забрав у неї чоловіка, якого вона любила, й батька в її дітей, а й зруйнував їй життя. Надламаним голосом вона повідомила, що не уявляє, як тепер прогодує сім’ю і що буде з її дітьми: як виявилося, життя доктора Боннера не було застраховане.

Невдовзі Мерилін Боннер втратила будинок і перебралася до батьків, але життя її від того легшим не стало. Її батько був пенсіонером, у нього знайшли емфізему на початковій стадії. Матір її страждала на діабет, і застава на майно забирала ледве не весь заробіток, який приносив сад. Через те що батьки потребували постійного догляду, Мерилін могла працювати лише іноді, та її заробітку, навіть укупі з пенсіями батьків, вистачало лиш на найнеобхідніше, а іноді й на нього не вистачало. Старий будинок на фермі, де вони жили, розвалювався, а виплати по закладній на сад безнадійно барилися.

Коли Довсон вийшов з в’язниці, справи Боннерів були такі кепські, що вони втратили будь-яку надію. Та Довсон про це не знав, аж поки не пішов до них на ферму, щоб вибачитися перед вдовою лікаря, десь через півроку після звільнення. Коли Мерилін вийшла до нього, Довсон ледве упізнав її: вона посивіла, шкіра її пожовкла. А от вона, навпаки, одразу упізнала його, і до того, як він устиг хоч слово вимовити, з криком накинулася на нього, репетуючи, що він зруйнував її життя, що він має піти геть зараз же, що він убивця, що в неї не вистачає грошей аби полагодити дах чи найняти працівників. Вона верещала, що банк хоче забрати сад через борги і що вона зараз викличе поліцію. Мерилін Боннер наказала йому йти геть і ніколи більше не повертатися. Довсон пішов, але увечері повернувся, оглянув будинок і дерева в саду. Наступного тижня, отримавши від Така чек на