Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

— Я-я-ясно.

— Я ось що хочу знати. У першій частині ти говориш, що було вбито одинадцять людей. Тоді чого ти пишеш ті’ки про сім?

Я не знаю, відповідати мені чи ні. П’ять хвилин тому я сказав їм, що мені потрібно попісяти, і Юбі відповів: «Я тебе не спиняю». Та в ту мить, коли я підводився, Рен-Доґ заліпив мені кулаком в обличчя, розхитавши лівий моляр. Перед цим Свинячий Хвостик стусаном збив мене на підлогу. А ще до цього, коли Юбі сказав Рен-Доґу зайнятися мною, той, схопивши мене за сорочку, її порвав. Потім хтось ззаду вдарив мені по голові, і я гепнувся коліньми об підлогу. Не пам’ятаю, як і коли з мене стягнули штани й черевики; потім мене за руки потягли на верхній поверх, при цьому моя голова, стукаючись об кожну сходинку, викликала загальний сміх, зойки та йойки, вже й не знаю чому. Рен-Доґ обхопив мене за шию і ось ми в санвузлі а хтось знову засміявся і він мене штовхнув а я за інерцією зробив крок назад спіткнувся і впав у ванну але спробував піднятися однак він до біса сильний і він знову схопив мене за шию при цьому я невпопад махав кулаками дряпав і бив його а хтось знову розсміявся і штовхнув мене під кран і відкрутив його на повну. Струмінь ударив по лобі й по очах я намагався згадати що потрібно затримати дихання але вода все одно лилася в ніс та рот і щоразу коли я намагався заволати рот заливало. Я відчував як на мої груди тисне черевик і не міг поворухнути рукою а вода хльостала сікла і била мене по губах по зубах щипала очі та ніс і я став захлинатися пирхати й плакати, але він все одно тримав мене за шию і це все що я пам’ятаю. Отямився я весь мокрий на стільці в трусах від надсадного кашлю. Юбі жбурнув мені «Нью-йоркер» і наказав читати.

— Мені... Мені справді треба попісяти. Справді треба...

Вони дивляться на мене і гиготять.

— Будь ласка... Будь ласка... Мені треба до вбиральні.

— Так ти тільки-но звідти, пацанчику.

І всі регочуть.

— Будь ласка. Мені треба...

— Ну то сци, дурню.

Я на табуреті, але я як-не-як чоловік, і я хочу сказати: «Я усе ж чоловік і ви не смієте поводитися так з людьми, і я...». Я хочу спати, дуже, але я хочу стояти й триматися, просто щоб показати їм, що я дещо можу, але я багато чого не можу, не можу навіть згадати про глибоке дихання, а очі печуть, — і мокрі труси спереду стають теплими й жовтуватими.

— Босе, він чо’о, реально напудив?

— Він що, шестирічний? От сцикун.

— Схоже, таки не зміг утриматися. Хлопчика слід покарати.

І знову регіт. Регочуть усі, крім Юбі. Мені щохвилини доводиться терти очі, бо зір мутніє. Та я беруся читати — повільно, бо, коли я дійду до кінця статті, вони мене прикінчать. Я відчуваю, що тхну, і відчуваю на ногах власні сциклини.

— Інформацію про інших чотирьох я знайти не зміг. До того ж сім — нормальне натуральне число.

— Манюній лялі треба підгузок, — каже Рен-Доґ.

— Далі, — каже Юбі.

Рен-Доґ підходить до мене, і я відсуваюсь так різко, що падаю. Він піднімає мене, і в мене знову мимоволі течуть сльози, а він каже:

— Збери себе докупи, хлопчику... Тепер читай далі.

— «Але... але... але... але ось... але ось з’являється якийсь хлопець...»

— Брателло, з останнього речення. Думаєш, ми його все ще пам’ятаємо?

— Виб... вибачте.

— Та все гаразд. Візьми себе в руки. Ми нікуди не поспішаємо.

— «За сло... за словами її сестри, Моніфа відчайдушно прагнула уникнути життя, яке їй нав’язувала сама доля. Але ось з’являється якийсь хлопець. „Завжди з’являється якийсь довб... хлопець“, — каже її сестра. За склянкою крем-соди в закусочній „Шелліз“, що у Флетбуші, вона встигає двічі поплакати. Приземкувата, круглощока і...»

— Чому ти описуєш її саме так — як лахудру з гето?

— Га? Я не розу...

— «Приземкувата», «круглощока» і — я пам’ятаю далі — «...темношкіра, із кучериками, кінчики яких ніби обскубли». Ти думаєш, білий хлопе, їй сподобається читати таке?

— Це що...

— Саме так: це що?

Він стояв позаду мене, а я щосили намагався не тремтіти. Щоразу, як я розтуляв рота, обличчя судомило болем.

— Тобі б сподобалося, якби я написав: «Александр Пірс вийшов з санвузла, обтрушуючи сцяки зі свого дюймового члена»?

— Ви... ви говорите мені, як писати?

— О, тепер я бачу: розумник Александр Пірс нарешті приходить до тями. Я кажу, що нічого не знаю про твій член. А ти нічого не знаєш про волосся чорних жінок.

Його рука на моїй шиї. Він її лише обхопив. Його шкіра не ніжна, бо я відчуваю на ній мозолі, але й не шкарубка. Тоді він злегка натискає.

— Ти мене все ще не розумієш? Мені треба, щоб ти зрозумів: я з тобою не граюся. Я той, хто відріже тобі голову і відішле її твоїй матері. І я кажу це не ради красного слівця. Ти розумієш мене?

— Так.

— Ну то скажи.

— Що сказати?

— Скажи: «Я тебе розумію».

— Я тебе розумію.

— От і добре. Читай далі.

З хвилину я кашляю.

— Гм... «...ніби обскубли. „Мані-Лав якраз збирався звалювати, тямиш? А вона зайшла в Бушвік, типу попрощатися. Це ж ясно, як день, в’їжджаєш? Типу, вона ж була до біса розумною...“»

— Ха-ха. Ніщо так не видає в білому білого, ніж коли він пнеться зображати чорну дівчину.

— Е-е... «...„вона ж була до біса розумною. І тут, як нізвідки, з’являється той вилупок і губить її життя. В її вбивстві я навіть не звинувачую наркодилера. Я звинувачую його“. Невідомо, чи на крек її підсадив той самий бойфренд, але до 1984 року Моніфа вже була в цілковитому полоні своєї згубної пристрасті, — незадовго до того як крек опинився на піку популярності, із середини до кінця вісімдесятих. Надходження наркотику, попит на який у Нью-Йорку так швидко злетів до небес, можна відстежити, бо його контролювали кілька людей. Зокрема банда, яка вбила Моніфу.