Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

Важливі люди!  Оце такої! Альона Віталіївна дарма часу у своєму житті не гаяла. Хватка наче у пітбуля... Треба все ж таки подякувати за допомогу. Не відразу, звісно, а за слушної  нагоди. Начальниця не любить, коли її занадто вшановують. 

Але тепер хоча б вулицями можна ходити, не озираючись. Ліку з Олесею вони ніколи не дістануть, а ось на Сергія їй начхати, нехай хоч убивають, хоч повільно на шматки ріжуть.

Інге з болісною ясністю згадалася остання ніч в Уаджиті: розмови, поцілунки, очі Адвіана, що блищали крізь приглушене полум'я свічок... 

Господиня острова нічого не обіцяла. Вона лише сказала, що не обов'язково губити чиєсь життя для виконання  пророцтва.  Та й сам Маріл, укотре вивчивши стародавні тексти, несподівано зрозумів, що в жодному з них не згадується слово  “смерть”.

Він навіть прочитав їм цей уривок, і там було написано, що кров'ю, у якій з’єдналися енергії, треба полити коріння вишневого дерева і все... Ще там згадувалося про вихори та портали, про спотворення простору під час обряду, але про те, що далі станеться з обраною – жодного слова. То, можливо, це і є –  кінець обряду? Може, обрана й мала повернутися назад у свій світ жива й неушкоджена? Але чому тоді Маріл був так упевнений, що цього не станеться? Та й Олеся з Лікою... За ідеєю, вони їх теж мало віднести  назад у світ людей!

Голова пішла обертом від усіх цих припущень і здогадок. 

Інга обхопила долонями скроні, намагаючись затримати шалений хоровод думок, і раптом згадала  погляд того чоловіка, що чекав на неї поруч із будинком. Навіщо він її чекав?  Судячи з усього, щоб вона не надто розслаблялася. Він витріщався на неї так само, як нещодавно Бір: хтиво, відверто, хіба що слина з рота не капала.

Бір!  І як це вона  забула! Адже він цілком міг затаїтися, плекати   мрії про помсту і тільки чекати слушної нагоди, щоб вкусити, завдати удару...

Бір цілком може бути причетний до того, що сталося з нею. Можливо, йому якимось чином вдалося вплинути на простір... Але як Бір міг знати, що саме зараз, у цю мить вона найбільш вразлива?

Серце затремтіло від радості, нетерпіння. Якщо вона про це здогадалася, то Маріл з Адвіаном  теж повинні все зрозуміти.  Вони витрясуть із клятого чаклуна правду.

Інга розуміла, що чіпляється за соломинку, але краще вже  так, ніж знемагати від безвиході й усвідомлення того, що  у неї немає можливості хоча б щось змінити.

Життя у світі людей ставало настільки огидним, що зовсім не хотілося прокидатися вранці. Бо сни їй снилися, як навмисне – все про Уаджет, про Аджвіана...  

А вчора, підскочивши серед ночі й глянувши у вікно,  вона побачила за склом чорну голову Кайтани, її вогняні ніздрі і  палаючі очі. Підхопилася наче навіжена, кинулася, щоб відчинити, і зрозуміла, що це просто вітер шарпає верхівки дерев, та рухається  величезна тінь від вуличного ліхтаря.

Інга дала собі слово – не страждати. Від усіх цих переживань її і так, ось уже третій день не відпускав головний біль, та й втома якась незрозуміла навалилася – хотілося лягти і просто лежати без руху, не звертаючи ні на що уваги.  

– Це тебе робота вимотала! – припустила Альона Віталіївна, оцінивши блідий вигляд своєї працівниці, – Он  аж обличчя сповзло кудись... Візьми-но ти пару вихідних і відпочинь гарненько.  

Вихідні Інга взяла. Але вдома сидіти не стала, а вирушила гуляти.

Починався квітень – сирий, але досить теплий.   Інга повільно,  без усякої мети блукала  центром міста, дивлячись на своє відображення у вітринах магазинів.  

Несподівано вона спіймала себе на думці, що ось вже цілу годину не думає не про Адвіана, а про те, що треба б замінити пральну машинку… І це відкриття її стривожило. 

То невже за кілька місяців пам'ять  і зовсім потоншає  і все, без чого вона нині не мислить свого життя, перетвориться на звичайне минуле, на далекий сон із нечіткими гранями? 

Утім, це й на краще. Звичайно, вона, як і раніше,   продовжить чекати і вірити в те, що їй вдасться повернутися в Уаджит. 

Але спершу потрібно заспокоїтися, потрібно перестати лити ночами сльози...

Інга спіймала таксі і поїхала на околицю міста, у свій улюблений ресторан, розташований у сосновому гаю на березі річки.

Погода була теплою і сонячною. Зранку дув вітер, але до обіду він затих, заплутався в соснових лапах і завмер. Лише зрідка здригався, погойдуючи голки і шелестячи десь у самих верхівках.

На майданчик перед рестораном уже виставили нарочито грубі дерев'яні столики, схожі на пеньки, а над ними розгорнули темно-зелені парасольки з китицями, у затінку яких Інга завжди почувалася затишно.

Спершу хотіла замовити щось легке: суші чи канапки з рибою, але при думці про їжу злегка знудило, тому вона взяла тільки чашку кави і солоне печиво.

Насичений запах хвої пробудив спогади. Підставивши обличчя гарячим сонячним променям, Інга зітхнула, зробила ковток, як раптом почула: 

– Нічого не хочеш мені пояснити?

Вона навіть не озирнулася, поставила чашку на стіл:

–  Хіба ти не в бігах?  Чи тебе перестали шукати?

– Зумів домовитися на якийсь час...