Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

Патрік так люто затряс головою, що довге волосся злетіло в повітря. Пальці, які стискали руку Роланда, так сильно в неї вп’ялися, що нігті хлопця навіть через три шари оленячої шкіри врізалися в стрільцеву плоть. Його очі, такі лагідні й зазвичай спантеличені, тепер від люті мало не вергали блискавки. Він знову показав вільною рукою — три рази наполегливо тицьнув у щось брудним пальцем. Але не на дорогу.

Патрік показував на троянди.

— Що троянди? — спитав, не розуміючи, Роланд. — Патріку, що?

Цього разу Патрік показав спершу на троянди, потім на очі мальованого Короля.

І тепер уже Роланд збагнув.

Дев’ять

Зривати їх Патрік не хотів. Коли Роланд жестом показав йому: йди, — хлопець одразу ж широко розплющив очі й енергійно захитав головою, знову стріпуючи волосся. Він присвиснув, на диво добре відтворюючи свист снича.

— Я розстріляю всі сничі, які він у тебе жбурне, — запевнив його Роланд. — Ти ж бачив, як я це раніше робив. Якби троянди росли поблизу, я б сам зірвав. Але поблизу їх немає. Тому ти маєш зірвати троянду, а я тебе прикрию.

Та Патрік лише зіщулився, тулячись до піраміди. Патрік не хотів. Нехай його страх і не був такий великий, як його талант, але майже до нього дорівнявся. Роланд прикинув відстань до найближчої троянди. Вона росла за межами їхнього маленького укриття, проте, мабуть, не набагато далі. Він подивився на свою скалічену праву руку, якою мав зірвати квітку, і задався питанням, наскільки важко буде це зробити. Та причина була в тім, що він, авжеж, не міг цього знати. То були не звичайні троянди. Хтозна, а раптом шпичаки на зелених стеблах виділяли отруту, від якої він, паралізований, упаде у високу траву і стане легкою мішенню?

А Патрік не хотів. Патрік знав, що колись Роланд мав друзів, і тепер усі ті друзі були мертві, тому Патрік не хотів. Якби у стрільця було дві години (або навіть одна), щоб переконати хлопця, то він, можливо, пробив би захисну броню Патрікового страху. Але стільки часу в нього не було. Наближався захід сонця.

«Троянди недалеко. Я зможу дотягтися… мушу дотягтися».

Погода стояла тепла, тож потреби в незграбних шкіряних рукавицях, що їх пошила Сюзанна, не було, проте ще вранці Роланд їх надягав, і тепер вони висіли в нього за поясом. Узявши одну з них, він зрізав край, щоб ніщо не заважало пальцям. Залишок рукавиці мав принаймні долоню захистити від колючок. Він надягнув її, сперся на коліно, тримаючи револьвер у лівій руці, й подивився на найближчу троянду. Чи вистачить однієї? Вирішив, що мусить вистачити. До іншої було аж шість футів.

Патрік ухопився рукою за його плече. Він несамовито тряс головою.

— Я мушу, — відповів йому Роланд. Авжеж, він мусив. То була його робота, не Патрікова. Даремно він намовляв хлопця виконати її замість нього. Якщо в нього все вийде — що ж, чудово. Якщо не вийде і снич розірве його на шматки тут, на краю Кан’-Ка Но Рей, — то принаймні те жахливе тяжіння припиниться.

Стрілець глибоко вдихнув і вистрибнув з укриття до троянди. Тієї ж миті Патрік знову вхопився за нього, щоб втримати. Він шарпонув за полу Роландового пальта, і той втратив рівновагу та незграбно впав на бік. Револьвер вилетів з руки й шелеснув у високу траву. Багряний Король закричав (у тому крику стрільцеві вчувся тріумф навпіл із люттю), і тут же засвистів новий снич. Роланд зімкнув праву руку в рукавиці довкола стебла троянди. Наче тоненьку павутинку, шпичаки прошили тверду оленячу шкіру. Вп’ялися в його руку. Біль був жахливий, але приємна пісня троянди його втамовувала. Глибоко в бутоні він бачив жовтий вогник, як сяйво сонця. Чи мільйонів сонць. Тепла кров стікала в долоню й далі, між уцілілих пальців. Вона просочила оленячу шкіру, і на пошарпаній коричневій поверхні розквітла інша троянда. Просто на стрільця летів снич, який мав його вбити. Своїм свистом він заглушив пісню троянди, наповнив голову Роланда й погрожував розколоти череп навпіл.

Стебло так і не зламалося. Зрештою троянда просто з корінням вирвалася з землі. Роланд перекотився ліворуч, ухопив револьвер і вистрелив, навіть не дивлячись. Серце підказало йому, що подивитися він не встигне. Повітря здригнулося від вибуху, і в обличчя вдарила хвиля теплого, немов ураганного, повітря.

Майже. Цього разу майже.

Багряний Король розчаровано заверещав — «І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І!» — і знову засвистіли, наближаючись, сничі. Патрік притискався до піраміди, мало не втискався в неї обличчям. Тримаючи троянду в скривавленій правій руці, Роланд перекотився на спину, підняв револьвер і чекав, коли сничі розвернуться. Відтак перестріляв їх по черзі: перший, другий і третій.

— А Я ЩЕ ТУТ! — закричав він до Старого Багряного Короля. — ЩЕ ТУТ, СТАРИЙ ЧЛЕНОСОСЕ, ЩОБ ТИ ТАК І ЗНАВ!

Багряний Король знову завив од люті, але сничами кидатися перестав.

— ТО ТЕПЕР У ТЕБЕ Є ТРОЯНДА! — заверещав він. — СЛУХАЙ ЇЇ, РОЛАНДЕ! ДОБРЕ СЛУХАЙ, БО ВОНА СПІВАЄ ТУ САМУ ПІСНЮ! СЛУХАЙ І КОМАЛА-ПРИХОДЬ-ПРИХОДЬ!

Пісня, що звучала в Роланда у голові, звучала вже майже як наказ, запалювала всі нервові закінчення. Він ухопив Патріка і розвернув його обличчям до себе.

— Зараз. Заради мого життя, Патріку. Заради життів кожного чоловіка й кожної жінки, що загинули, аби я міг простувати своїм шляхом.

«І дитини», — подумав стрілець, бо перед оком його пам’яті стояв Джейк. Джейк, котрий спершу зависнув над пітьмою прірви, а потім у неї полетів.

Він подивився просто у вічі наляканому німому хлопцеві.

— Закінчуй малюнок! Покажи, на що здатен.

Десять

На очах у Роланда сталося диво: коли Патрік узяв троянду, то шпичаки не вп’ялися йому в руку. Він навіть не подряпався. Стрілець зубами стягнув зі своєї покаліченої руки рукавицю і побачив не просто глибокі порізи на долоні: один з його вцілілих колись пальців теліпався на кривавій ниточці сухожилля, висів так утомлено, наче хотів спати. Але Патрік не порізався. Колючки його не чіпали. І в його очах більше не стояв жах. Він переводив погляд з троянди на свій малюнок і назад, щось обережно обраховуючи.

— РОЛАНДЕ, ЩО ТИ ТАМ РОБИШ? ПРИХОДЬ, СТРІЛЬЦЮ, ВЖЕ БЛИЗЬКО ЗАХІД СОНЦЯ!

І він прийде. Так чи інакше. Збагнувши це, він трохи заспокоївся, принаймні міг сидіти в укритті й не тремтіти так сильно. Права рука до зап’ястка віднялася, і Роланд підозрював,