Читати книгу - "Шантарам"

історія була сприйнята з цікавістю, і коли Махмуд Мелбаф зайняв місце поряд зі мною, щоб перекладати третю історію, я думав, що могло б захопити їх. Я подумки гортав список героїв: у нім було безліч чоловіків і жінок, та, коли я заговорив, то виявив, що розповідаю про Прабакера. Слова непроханими йшли з глибин мого серця і звучали наче молитва.

Я розповів, як Прабакер ще дитиною покинув свій Едем — село, як вік повернувся додому підлітком разом з диким вуличним хлопчиськом Раджу та іншими друзями, щоб дати відсіч озброєним бандитам, як Рухмабаї, мати Прабакера, надихнула сільських чоловіків, як юний Раджу палив з револьвера, йдучи назустріч хвалькуватому ватажкові банди, як любив Прабакер свята, танці і музику, як він врятував кохану жінку від епідемії холери й одружився з нею, як помер на лікарняному ліжку, оточений любов’ю друзів і близьких.

Потому як Махмуд переклав мої останні слова, запала тиша: слухачі думали над моєю розповіддю. Я намагався переконати себе, що вони зворушені історією мого друга не менше, ніж я, аж тут посипалися запитання.

— Так скільки кіз було у них в цьому селі? — запитав Сулейман з похмурим виглядом.

— Він хоче знати, скільки кіз...— почав перекладати Махмуд.

— Зрозумів, зрозумів,— посміхнувся я.— Напевно, десь із вісімдесят, може, сотня. Дві-три кози в кожному дворі, але в декого було і шість, і вісім.

Ця інформація викликала дискусію, що супроводжується галасом і жестикуляцією, жвавішу, ніж будь-які політичні чи релігійні дебати, що періодично виникали поміж ними.

— Якої масті були ці кози? — запитав Джалалад.

— Колір,— пояснив Махмуд з серйозним виглядом.— Він хоче знати колір кіз.

— Ну, вони були коричневими і білими, і декілька чорних.

— То були великі кози, як в Ірані? — перекладав Махмуд запитання Сулеймана.— Чи малі, як в Пакистані?

— Ну, напевно, такої величини,— припустив я, зробивши руками відповідний жест.

— Скільки молока,— запитав Назір, мимоволі втягнувшись в дискусію, отримували вони щодня від цих кіз?

Я... я не можу себе вважати експертом з надоїв...

Постарайся,— наполягав Назір.— Постарайся пригадати.

Прокляття... Це просто випадковий проблиск в тьмі пам’яті, але Мені здається, пару літрів за день...— припустив я, безпорадно розвівши руками.

— Цей твій друг... скільки він заробляв таксистом? — запитав Сулейман.

— У твого друга були жінки до весілля? — поцікавився Джалалад, викликавши загальний сміх,— дехто навіть почав кидати в нього камінчиками.

Отак вони мене розпитували про те, що їх цікавило найдужче, аж я, перепросивши, вийшов надвір і знайшов місцину, звідки міг уважно роздивлятися холодне, імлисте небо. Я намагався погамувати страх, що неспокійно ворушився в моєму порожньому череві і хапав гострими кігтями за серце, що стиснуте було ребрами, наче ґратами в клітці.

Завтра. Завтра ми прориватимемося з боєм. Ніхто не говорив про це, але я знав: усі думають, що завтра ми помремо. Надто вже вони веселі та спокійні. Здавалося, вся напруга і жах останніх тижнів зникли тепер, коли ухвалено рішення йти в бій. І це не було радісним полегшенням людей, котрі знають, що вони врятовані,— це було те, що побачив я у дзеркалі в своїй камері в ніч перед утечею, те, що бачив я в очах товариша, котрий утікав разом зі мною: веселе пожвавлення людей, що ризикували всім: своїм життям і смертю,— людей, що поставили все на карту. Настане пора, коли ми будемо або вільні, або мертві. Та ж таки безоглядність, що штовхнула мене на в’язничний мур, вела тепер нас через гірський хребет на ворожі автомати: краще померти в бою, ніж здохнути, як щур в пастці. Я втік із в’язниці на край світу, щоб опинитися в товаристві людей, котрі так само, як і я, сприймають волю і смерть.

І все ж таки я боявся, що мене поранять, що куля потрапить в спину, і я буду паралізований, що мене схоплять живим і мучитимуть нові кати в новій в’язниці. Мені спало на думку, що Карла і Хадербгай могли б сказати мені щось розумне з приводу страху. Згадавши про них, я зрозумів, які далекі вони були від цієї ситуації, від цієї гори і від мене. Зрозумів, що не потребую більше їхніх порад: вони нічим не могли мені допомогти. Вся мудрість світу не могла перешкодити моєму животу стягуватися у вузол від гнітючого страху. Коли знаєш, що йдеш на смерть, розум не приносить утіхи. Коли приходить кінець, розумієш нікчемність розуму. А утіху можна знайти в тій дивній, холодній як мармур, суміші часу і місця, відчутті, яке ми зазвичай і називаємо мудрістю. Для мене в цю останню ніч перед боєм то було звучання материнського голосу, то було життя і смерть мого друга Прабакера. Царство тобі небесне, Прабакере! Я люблю тебе, і коли я думаю про тебе, журба охоплює моє серце і горить в моїх очах яскравими зірками. Моєю утіхою в цій холодній печері була пам’ять про усмішку на обличчі Прабакера і слова моєї матері: «Хоч що ти робитимеш у житті, роби це, не втрачаючи мужності, і ти не скоїш багато зла».

— Ось візьми,— сказав Халед, сідаючи навпочіпки поряд зі мною і простягаючи мені один з двох недопалків, які він тримав на долоні.

— Господи Ісусе! — вигукнув я, роззявивши рота від подиву.— Де ти їх узяв? А я думав, всі вони викурені ще минулого тижня!

— Так воно і є,— сказав він, клацаючи газовою запальничкою.— Окрім цих двох. Я тримав їх для особливого випадку. Думаю, що він настав. У мене погане передчуття, Ліне. Дуже погане. Сидить воно десь усередині, і я не можу його позбутися.

Вперше від того вечора, коли Хадер покинув нас, Халед заговорив зі мною. Ми працювали і спали поруч, але я майже ніколи не зустрічався з ним очима і так демонстративно уникав розмови з ним, що і він мовчав.

— Послухай... Халеде... щодо Хадера і Карли не думай... я зовсім...

— Ні,— урвав він мене.— У тебе були причини для того, щоб розгніватися. Можу поставити себе на твоє місце. Завжди умів поглянути на речі очима іншої людини. До тебе несправедливо ставилися, і я сказав про це Хадеру в ніч його від’їзду. Йому слід було б довіряти тобі. Смішно, але людина, якій він довіряв більше, ніж будь-кому, єдина в світі людина, на яку він цілком покладався, виявилася божевільним убивцею, що продала нас поліції.

Нью-йоркський акцент з арабським