Читати книгу - "Шантарам"

Ми чекали відповіді в тиші, де був тільки страх і огидний сморід гнилого тіла, яким тхнуло від Хабіба. Здавалося, він думав про щось чи дослухався до чогось такого, що чув тільки він.

— Скажи мені, бач-і-кака,— м’яко запитав Сулейман, використовуючи слово, яким близькі родичі називають племінника,— що ти мав на увазі, кажучи, що тепер тільки одна дорога звідси?

— Вони скрізь,— відповів Хабіб. Усмішка на весь рот і пильний погляд психічно хворої людини спотворювали риси його обличчя. Махмуд Мелбаф перекладав мені: — У них мало людей. Вони замінували всі головні стежки, що провадять з гір. З півночі, зі сходу, із заходу — все заміновано. Тільки на південному сході шлях вільний: вони думають, що ви не підете тією дорогою. Вони лишили цей шлях вільним, щоб піднятися сюди і схопити вас.

— Ми не можемо йти цією дорогою,— прошепотів Махмуд, коли Хабіб раптом замовк.— Росіяни утримують долину на південний схід від нас — це їхній шлях на Кандагар. Вони прийдуть за нами саме звідти. Якщо ми підемо в цьому напрямі — всі загинемо, і вони знають це.

— Тепер вони на південному сході. Але завтра, тільки один день, всі вони будуть на тому боці гори, на північному заході,— сказав Хабіб. Голос його як і раніше був спокійний і незворушний, але обличчя зловісно кривилося, і цей контраст діяв нам на нерви.— їх тут залишиться трохи, решта буде ставити міни на північно-західному схилі, коли розвидніє. Їх там буде мало, і якщо ви атакуєте їх, дасте їм бій завтра на південному сході, ви зможете прорватися й утекти.

— Скільки їх усього? — запитав Джалалад.

— Шістдесят вісім людей. У них міномети, ракети і шість важких кулеметів. Їх дуже багато, щоб ви могли прокрастися повз них уночі.

— Але ж ти прокрався! — сказав Джалалад з викликом.

— Вони не могли мене бачити,— так само незворушно відповів Хабіб. Я для них невидимий. Вони не можуть мене бачити, поки я не всаджу їм ножа у горло.

— Це смішно! — просичав Джалалад.— Вони солдати, й ти солдат. Якщо ти можеш прослизнути повз них непоміченим, ми теж зуміємо.

— А хіба ваші люди повернулися? — запитав його Хабіб, вперше зиркнувши своїм несамовитим поглядом на молодого бійця. Джалалад розтулив був рота, щоб відповісти, але слова немов потонули в маленькому бурхливому морі його серця. Він опустив очі і похитав головою.— Можеш ти увійти до їхнього табору, як оце я, так, щоб тебе ніхто не бачив і не чув? Якщо спробуєш прокрастися повз них, ти помреш, як це сталося з твоїми друзями. Ти не можеш пробратися повз них. Я можу це зробити, а ти — ні.

— Але ти думаєш, що ми зуміємо прорватися з боєм? — Халед поставив питання м’яко, неголосно, але ми відчули, наскільки важлива для нього відповідь.

— Зумієте. Це єдиний шлях. Я облазив усі гори, підкрадався до ворогів так близько, що чув, як вони чухаються. Саме тому я зараз тут: прийшов сказати вам, як урятуватися. Але за цю допомогу я призначаю ціну: всіх, кого ви не уб’єте завтра, ви віддасте мені.

— Добре, добре,— погодився Сулейман, намагаючись заспокоїти його.— Ну ж бо, бач-і-кака, розкажи нам усе, що знаєш. Ми хочемо все Дізнатися від тебе. Сідай з нами і розкажи про все. Вибач, але нагодувати тебе ми не зможемо — немає їжі.

— Їжа є,— перебив його Хабіб, показуючи кудись в тінь на краю табору за нашими спинами.— Я відчуваю запах їжі.

І справді: на снігу купкою лежало тухле м’ясо мертвої кози — заборонений для мусульман гарам. Попри холод і сніг, шматочки сирого м’яса давно почали розкладатися. З такої відстані ми не могли цього почути, але Хабіб зумів зловити ніздрями той дух.

Репліка божевільного викликала довгу дискусію: чи можна за релігій ними канонами їсти гарам. Бійці дотримували тих канонів не дуже ревно: молилися щодня, але не в повній відповідності з вимогою для шиїтів молитися три рази, а для сунітів — п’ять разів на день. Вони були добрими мусульманами, але не виставляли свою релігійність напоказ. Проте під час війни, коли людина постійно зазнає небезпеки, їм менше за все хотілося іти проти волі Аллаха. Вони були муджагідами, вели священну війну і вірили, що стануть мучениками по смерті в бою і забезпечать собі тим самим місце на небесах, де їх тішитимуть гожі діви. Вони не бажали поганити себе забороненою їжею, коли райське блаженство було таке близьке. Слід віддати належне твердості їхньої віри: дискусія про заборонене м’ясо — гарам — навіть не виникала, поки ми жили надголодь цілий місяць, а потім ще п’ять днів узагалі нічого не їли.

Що ж до мене, я зізнався Махмуду Мелбафу, що думав про викинуте м’ясо майже постійно протягом останніх декількох днів. Я не мусульманин, мені це м’ясо не заборонене, але я так тісно зжився з муджагідами, що пов’язав з ними свою долю й ніколи не став би щось їсти, коли вони голодували. Я міг би піти на це лише тоді, коли б вони погодилися розділити цю їжу зі мною.

Вирішальну думку з цього питання висловив Сулейман. Він нагадав, що їсти гарам — гріх для мусульманина, але ще більший гріх — померти з голоду, не з’ївши його. Всі вирішили, що до світанку з того м’яса ми зваримо суп. Потім, підкріпивши свої сили, використаємо Хабібову інформацію, щоб з боєм вирватися з гірського полону.

Ховаючись у тій холодній печері, ми розважали і підтримували один одного, розповідаючи різні історії. От і в цю останню ніч після того, як було вже вислухано не одне оповідання, знову настала моя черга. Кілька тижнів тому відбувся мій дебют: я розповів, як утік з в’язниці. Хоч моїх товаришів приголомшило зізнання, що я гуна, тобто грішник, і карався у в’язниці за злочини, моя розповідь захопила їх, і вони поставили багато запитань, коли я скінчив. Моя друга історія була присвячена «ночі вбивць»: як ми з Абдуллою й Вікрамом вислідили нігерійців, як билися і перемогли їх, а потім витурили з країни; як я полював на Мауриціо, який і був причиною всього цього, і побив його, навіть хотів убити, але пощадив, про що пошкодував потім, коли він напав на Лайзу Картер і змусив Уллу вбити його.

І ця