Читати книгу - "Шантарам"

наростанням і ослабленням звуку огорнув мене теплою повінню, і мені захотілося підійти і обійняти його. Мені не вистачало тієї упевненості, яку я завжди відчував у звучанні його голосу, і щирого страждання, що відбивалося на його понівеченому шрамом обличчі. Я був такий радий знову відчувати його дружнє ставлення, що й не звернув уваги на ті слова. Подумав, до ладу не усвідомивши цього, що він каже про Абдуллу. Але він говорив не про нього, і я знову проґавив нагоду дізнатися правду.

— Ти добре знав Абдуллу? — запитав я.

— Досить близько,— відповів він, і легку усмішку на його обличчі заступив подив: мовляв, куди ти хилиш?

— Тобі він подобався?

— Не дуже.

— Чому?

Абдулла ні в що не вірив. Він був бунтарем, бунтував без причини, а на світі так мало людей, що бунтують задля справжніх цілей. Я не довіряю людям, позбавленим віри.

— До них належу і я?

— Ні,— засміявся він.— Ти багато в що віриш, тому я і люблю тебе. І Хадер тебе любив за це. Адже він любив тебе, ти знаєш. Хадер навіть казав мені про це неодноразово.

— У що ж я вірю? — запитав я, усміхнувшись.

— Ти віриш в людей,— поспішно відповів він.— Вся ця історія з клінікою, наприклад. Твоя вчорашня розповідь про те село. Якби ти не вірив у людей, то давно забув би про те. Твоя робота під час холерної пошесті... на Хадера це справило величезне враження, та й на мене теж, Хай йому біс, напевно, навіть Карла вірила в тебе. Ти повинен зрозуміти, Ліне: якби у Хадера був вибір, якби існувала можливість зробити те, що він повинен був зробити, якось інакше, краще, він би вибрав саме її. Все скінчилося так, як і повинно було. Ніхто не хотів виставити тебе на посміховисько.

— Навіть Карла? — запитав я, з насолодою докурюючи цигарку і гасячи її об землю.

— Ну, Карла могла...— здався Халед, сумно посміхнувшись куточками рота.— На те вона й Карла. Гадаю, єдиний чоловік, якого вона не принижувала,— Абдулла.

— Вони були разом? — запитав я, дивуючись сам собі, що не зміг уникнути уколу ревнощів, який змусив мене спохмурніти і невдоволено скривитися.

— Ну, не те щоб разом,— спокійно відповів він, дивлячись мені просто в очі.— Але я був з нею. Ми жили з нею колись.

— Ти що?!

— Я жив з нею півроку.

— А що сталося далі? — запитав я крізь зуби. Я не мав права сердитися або ревнувати. Ніколи не розпитував Карлу про її коханців, але і вона мені не ставила подібних питань.

— А ти хіба не знаєш?

— Якби знав, то не питав би.

— Вона викинула мене мов непотріб,— поволі промовив він,— якраз незадовго до твоєї появи.

— Прокляття!

— Та дарма...— посміхнувся Халед.

Ми замовкли: кожен з нас прокручував у пам’яті минуле. Я пригадав Абдуллу поблизу мечеті Хаджі Алі в ту ніч, коли я зустрів його з Хадербгаєм. Пригадав, що він казав, ніби якась жінка навчила його прислів’ю, яке він зачитував англійською. Мабуть, це була Карла. Звісно, Карла. І ще згадалося, як сухо розмовляв зі мною Халед під час нашої першої зустрічі: я раптом зрозумів, як йому було боляче — може, він мене і вважав винним у цьому. Тепер я добре уявляв, чого коштувала йому ота зичливість до мене на початку нашого знайомства.

— Бачиш,— знов заговорив він за деякий час,— тобі справді потрібно поводитися обережно з Карлою. Знаєш, Ліне, вона... дуже розгнівана — її жорстоко скривдили. З неї познущалися, коли вона була дитиною. Вона трохи схибнута. І ще: у Штатах, до приїзду сюди, вона займалася чимось таким, що страшенно вплинуло на її психіку.

— А чим вона займалася?

— Не знаю. Ніколи вона про це не говорила, лише натякала, ну ти сам розумієш. Гадаю, Хадербгай про все знав: адже він першим зустрів її.

— І я нічого не знаю про це,— сказав я, засмутившись від того, що мало знаю про жінку, яку довго любив.— Але чому... як ти думаєш, чому вона ніколи не говорила мені про Хадербгая? Адже я давно знаю Карлу, ми обоє працювали на нього, і вона й слова про нього не зронила. Про нього говорив я, а вона мовчала. Жодного разу навіть не згадала його імені.

— Просто зберігала йому вірність, розумієш? Не думаю, що це була якась інтрига проти тебе, Ліне. Річ у тому, що вона дуже віддана йому, чи радше була дуже віддана. Напевне, сприймала його як батька — адже її батько помер, коли вона була дитиною, та й вітчим теж, коли вона була зовсім юною. Хадер з’явився в її житті саме вчасно: врятував її і став їй батьком.

— Кажеш, він першим зустрів її?

— Так, в літаку. Вона розповідала якусь дивну історію: ніби вона не пам’ятала, як опинилася в літаку. Потрапила в халепу: тікала від чогось, що накоїла. Протягом декількох днів намагалася сісти на декілька рейсів з різних аеропортів. А в тому літаку летіла до Сингапура з... Не пам’ятаю звідки. У неї стався нервовий зрив... одне слово, дах поїхав. Єдине, що вона пам’ятала,— ту печеру в Індії, де опинилася з Хадербгаєм. А потім він лишив її під опікою Ахмеда.

— Про нього вона мені розповідала.

Невже? Вона про нього рідко говорить: цей чоловік їй подобався, він доглядав її майже півроку, поки вона не оговталася. Він ніби повернув її до життя. Вони були дуже близькі: думаю, вона ставилася До нього як до брата.

— Ти був з нею... я хочу сказати, чи знав ти її, коли його убили?

— Гадки не мав, що його убили,— спохмурнів Халед, розкручуючи в пам’яті клубок спогадів.

— Знаю, що Карла вважає, ніби то мадам Жу убила його і ту дівчину... Кристину.

— Так, Кристину. Я добре знав Ахмеда. Дуже милий був хлопець — простий, добрий, з тих, хто легко прийме отруту разом з коханою, як в романтичному фільмі, якщо вирішить, що їм не судилося бути разом, Хадер сприймав усе це дуже особисто — адже Ахмед був одним з його хлопців — і не сумнівався, що Жу не має до смерті Ахмеда ніякого стосунку. Він зняв з неї підозри.

— Але Карла з ним не погодилася?

— Ні, вона не купилася