Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

— Цікаво, а сам процес у телику показуватимуть?

— Який ще процес?

— Ти що, не дочуваєш із першого разу? Над Джосі Вейлзом.

Знаєте, як можна зрозуміти, що жінка напускає на себе байдужий вигляд? З того, як вона розпрямляє і без того пряму спину, починає гратися зі своїм кольє, і відвертається (навіть якщо на неї ніхто не дивиться), і туманно усміхається, ніби їй щось смішне розповідає привид. Усміхається доти, доки від усмішки не лишається й сліду, а губи викривляються в гримасу, більше схожу на вишкір. Саме таку жінку я зараз нишком розглядаю в дзеркалі по інший бік ліжка, на якому лежить отой з «Ієрархії донів».

— Той бандюга заслуговує на шибеницю. Або принаймні на кулю від кого-небудь з тюрми, це вже точно. Я — за.

— Через це? — питаю я.

Вказувати на лежачого в ліжку мені не хочеться — це видається аж занадто вже драматичним, — і я обмежуюся простим кивком.

— А що, «Ієрархія донів», думаєш, нікого не вбивала? — питаю я.

Кумедно: все це лайно я намагаюся викинути геть з голови, але пам’ятаю, що не так давно в «Нью-Йорк пості» мені на очі потрапив заголовок... ага, стаття про ямайця, що підсадив на крек Нью-Йорк і став на чолі «Ієрархії донів». Я це пам’ятаю, бо саме тоді востаннє брала в руки «Пост».

— В «Ієрархії донів» ватажка нема.

— Звісно, нема, він же бо у в’язниці.

— Нє, я про те, що в них нема такого ватажка, як Джосі Вейлз. Той інакший. А цей... Якось раз хтось в’їхав йому в автомобіль... е, нє, навпаки — це він в’їхав у когось, а тоді погнався за тим водієм. Можеш у це повірити? А той водій забігає прям’ у поліційну дільницю...

— І фараони відвозять його додому?

— Нє. Вони сидять склавши руки, а Джосі зі своєю бандою завалюється просто в дільницю, витягують того хлопа і вбивають — прямо на вулиці, перед вікнами фараонів.

— О Г’споди...

— О Г’споди буде зараз. Але знаєш, якщо в тобі таке зло, то не дивуйся, коли воно повернеться до тебе. Тому і дочку його, і сина, що ходив у хлопчачу школу Волмера — бо татусь, бачте, хотів, щоб його синочок здавався понтовим, — обох пристрелили. Ой леле, як матері, мені, звісно, шкода, коли гине дитина. Але як на мене, для того бандюгана це була добра наука. Та саме це стало початком всього цього жахіття і хаосу. Ти тільки уяви: коли загинула дівчина, нічого не сталося, але коли вбили його сина, весь Кінгстон вибухнув вулканом. Ось як! І вогонь перекинувся до самого Маямі та Нью-Йорка. Мій чоловік розказував, що дим донісся аж до Канзасу. Ти знаєш, де цей Канзас?

— Е-е-е...

— І я не знаю.

— То він тепер у буцегарні... І на волю й’му не вийти.

— Та хто ж йо’ випустить? Якби він міг вийти, то зробив би це на Ямайці. Але, як я чула, він став дуже балакучим. І це багатьох людей дуже сильно лякає. На йо’о місці я б давно вже сіла в літак і чухнула у ’Мерику.

— То він тепер у тюрмі? І на волю не вийде?

— Принаймні поки. А чо’о ти так за Джосі Вейлза розпитуєш? Ти ж сама не з гето?

— Я...

Ще навіть не Різдво всього лише грудень а хтось уже з веселим тріском пускає петарди і я біжу біжу і знову біжу потім стрибаю потім уповільнюю ходу і вже десь за десять футів від воріт будинку 56 моя хода стає напруженою надто вже голосні ті петарди тріщать тріщать; особливо мені не подобаються оті швидкі — тратататата — і я повертаюся але ворота будинку вже відчинені вони ніби ласкаво запрошують мене зайти немов дві гостинно розкриті руки — заходь дочко тут тебе чекає лише любов і єднання — і тут повз мене пробігає отой петардник. Чоловік біжить спиною вперед і трохи мене не збиває; він у безрукавці-сіточці а в руках у нього автомат і він смикається від... віддачі? Так віддача у кіно це називають віддачею. Автомат трясеться — тратататата — саме так а не — па-па-па-па-па-па-па — і цей чоловік пробігає повз мене; ось він уже за мною а я проводжаю його поглядом до білої автівки «Кортина» здається; він кричить — бомбоклат! — а я оглядаюся і бачу ще двох один попереду теж щось кричить другий ззаду з двома пістолетами стріляє з них вгору і вниз — пух-пух; від кожного такого — пух — я здригаюся всім тілом а один з тих двох біжучи збиває мене вбік а інший ззаду збиває мене в інший бік і я кружляю кружляю кружляю на місці а ще один стріляє двічі і біла автівка зі скреготом зривається з місця; я не помітила що там стоїть іще одна автівка а в мене як і раніше відчуття ніби я кружляю хоча я знаю що зупинилася адже я тупнула ногою об землю щоб стати міцно і я ніби прихожу до тями від виття сирен або може це комарі а он там зовсім поруч біля вартової будки розпласталася в калюжі жінка у неї біля голови розтікається кров і люди волають і волають а я повертаюся і натикаюсь на груди високого чоловіка вищого за мене кремезного хоча й сухорлявого а шкіра в нього темна або може це через темряву а очі вузькі яку китайчика тільки сам він чорний ні просто темний і він утикається мені прямо в обличчя і прямо в шию і нюхає нюхає нюхає як пес — Джосі бомбоклат гайда в тачку! — кричать йому з білої «Кортини» а він підставляє дуло пістолета прямо до мого обличчя і в ньому дірка ні це буква О ні це О з діркою і воно пахне як сірники коли ними чиркають — Джосі бомбоклат гайда в тачку! — кричить хтось із «Кортини» але він як і раніше переді мною махає пістолетом усе ближче і ближче і вже прямо перед моїм лівим оком але сирени все голосніші і він іде задкуючи і дивлячись на мене й цілячись йде далі й далі але наближається все ближче й ближче і ось він уже в машині але я відчуваю його подих на