Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

все людство тіснилося на дні колодязя, згодом вкрилися

асфальтом, а ще пізніше — залізобетоном, не змінюючи в собі

жодного вигину чи повороту. На Церері, Еросі, Тайко діаметр

стандартного тунелю визначали свердла бурового спорядження, створеного під розмір ліфтів і вантажівок на Землі, які, своєю

чергою, були потрібної ширини, аби пройти колією

запряженого волами воза.

А тепер іншопланетний гість — створіння з темної прірви —

розростався уздовж тунелів, вентиляційних шахт, ліній метро

і водогону, що проклала дрібка амбіційних приматів. Цікаво, що

сталося б, якби протомолекулу не захопила гравітація Сатурна —

якби вона направду долетіла до первісного бульйону молодої

Землі? Вона не мала б змоги привласнити жодних

термоядерних реакторів, космічних двигунів чи складних

органічних тканин. Наскільки інший це все мало б вигляд, якби

їй не довелося використовувати креслення чужої еволюції?

«Міллере, — нагадала Джулі, — рухайся далі».

Він моргнув. Стояв у порожньому коридорі перед входом на

естакаду. І не знав, скільки часу простояв, скільки блукав

у власних думках.

Можливо, роками.

Він протяжно вдихнув і почав підніматися. Тунелі над ним

були ще гарячішими. Майже на три градуси. Він близько. Але

тут світла нема взагалі. Він зняв свій затерплий, онімілий

палець із кнопки на терміналі, увімкнув допоміжний ліхтарик

і повернувся до «вимикача небіжчика» швидше, ніж дорахував

до чотирьох.

— Далеко, і далеко, і... і... і і і і.

Трансляція Ероса заверещала, хор голосів гінді та російською

заглушив єдиний основний голос; цей хор, своєю чергою, потонув у глибокому і протяжному витті. Схоже на пісню кита.

Напевно. Скафандр Міллера ввічливо нагадав, що кисню

лишається на пів години. Він вимкнув попереджувальний

сигнал.

Станція метро заросла цілком. Бліді паростки рослин тяглися

по стінах і скручувалися в канати. Уздовж них хвиля за хвилею

цілеспрямовано повзли знайомі комахи: мухи, таргани, павуки.

Мацаки чогось, схожого на сформовану жовч, дригалися туди-сюди — в їхніх слідах роїлися личинки. Також бідолашні жертви

протомолекули. Як і люди.

— Смуга, чане, віддам, — оголосив Ерос, майже тріумфуючи. —

Смуга, чане, віддам. Він далеко, і далеко, і далеко.

Температура зростала все швидше. За кілька хвилин Міллер

установив, що вона ледь помітно зростала у бік обертання. Тож

він покотив візок туди. Чув рипіння колеса, відчував легеньке

тремтіння у кістках долонь. Він так довго штовхав масивну

бомбу на візку з деформованим колесом, що плечі тепер боліли

по-справжньому. Як добре, що не доведеться тягнути цю

трикляту штуковину донизу!

Джулі чекала на нього в темряві — тонкий білий промінь

ліхтарика з термінала пронизав її. Волосся плавало довкола

голови — гравітація, зрештою, ніяк не діє на примар його уяви.

Вона подивилася на нього дуже серйозно.

«Звідки вона знає?» — запитала.

Міллер зупинився. Час од часу в його кар’єрі траплялися

випадки, коли замріяний свідок каже щось дивне, використовує

якусь цитату, сміється не в той момент — і детектив раптом

усвідомлює, що може поглянути на справу зовсім з іншої

перспективи.

Зараз був саме такий випадок.

— Смуга, чане, віддам! — гарикнув Ерос.

«Комета, що занесла протомолекулу в Сонячну систему, не

була кораблем, — заговорила Джулі, не розтуляючи темних

губ. — Це був просто мертвий балістичний снаряд. Крижана

куля із замороженою протомолекулою. Її націлили на Землю, але куля не влучила, бо її захопив Сатурн. Боєголовка не

спрямовувала комету. Не вела її. Не прокладала курс».

— У цьому не було необхідності, — відповів Міллер.

«Але зараз протомолекула робить саме це. Вона прямує до

Землі. Звідки вона знає, як летіти до Землі? Звідки вона

отримала цю інформацію. Вона говорить. Звідки береться її

мова?»

«Хто голос Ероса?»

Міллер