Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

посеред нього візок, відпустить великий палець з термінала

і порахує до п’яти.

Не питання.

Повернувшись до візка, виявив, що на колеса наросло щось

м’яке і золотаве, наче мох. Міллер спробував це зчистити, але

одне з коліс почало скрипіти. Тут уже нічого не поробиш.

Тягнучи візок однією рукою і затискаючи «вимикач

небіжчика» на терміналі іншою, Міллер піднімався углиб

станції.

* * *

цій фразі вже майже на годину. — Він мій. Він... мій!

— То й гаразд, — пробурмотів Міллер. — Забирай.

Плечі боліли. Колесо візка скрипіло все голосніше, часом

заглушуючи безумство проклятих душ Ероса. Великий палець

затерп від постійного, безперервного тиску на кнопку повного

знищення трошечки пізніше. Що вище Міллер піднімався, то

меншою ставала гравітація, а ефект Коріоліса — навпаки, помітнішим. Трохи не так, як на Церері, але схоже — Міллер

відчував, ніби повертається додому. Він із нетерпінням чекав

завершення своєї роботи. Уявляв себе вдома, у власній норі

з бляшанкою пива. Ще в колонках буде музика, яку написав

живий композитор, а не дикунська бездумна глосолалія мертвої

станції. Можливо, легкий джаз.

Хто б міг подумати, що його приваблюватиме думка про

легкий джаз.

— А не спіймаєте! Відсмокчіть! — крикнув Ерос. — Я далеко, і далеко, і далеко. Далеко, і далеко, і далеко.

Внутрішні рівні станції мали водночас знайомий і дивний

вигляд. За межами братської могили на рівнях казино було

більше слідів колишнього життя на Еросі. Світилися станції

метро, просячи вибачення за перебої у транспортному

сполученні й закликаючи пасажирів зберігати спокій. Гуділи

системи вентиляції повітря. Підлога порівняно чиста і порожня.

Це відчуття майже буденної нормальності лише підкреслювало

моторошні зміни. Темний плющ оповивав стіни закрученими

мушлями-спіралями. Пластівці чорної кори опадали згори, кружляючи в обертовій гравітації, наче шматочки сажі. На Еросі

досі відчувалася гравітація обертання — але не гравітація від

колосального прискорення, з яким станція летіла через космос.

Міллер вирішив цим не заморочуватися.

Зграя павукоподібних істот завбільшки як софтбольний м’яч

проповзла тунелем, лишаючи за собою глянцевий слід

флуоресцентного слизу. Лише зупинившись, аби скинути одну

з цих істот з візка, він упізнав у ній відрізану людську руку —

обвуглено-чорні й деформовані зап’ясткові кістки тяглися

позаду. Частина його свідомості безперервно кричала — але це

далека частина, яку ігнорувати було просто.

Протомолекулу варто поважати. Вона очікувала на роботу

з анаеробними прокаріотами — й, отримавши зовсім інший

матеріал, чудово адаптувалася до обставин. Міллер зупинився, щоби глянути на покази давачів. Температура піднялася на пів

градуса порівняно з рівнем казино і на одну десяту градуса

відтоді, як він зайшов у цей черговий коридор. Випромінювання

також наростало, накачуючи його змучене тіло все більшою

кількістю радів. Концентрація бензолу знизилася, а повітря

сповнилося

екзотичнішими

ароматичними

молекулами:

тетраценом, антраценом, нафталіном. Склад атмосфери був

настільки дивним, що збивав сенсори з пантелику. А отже, Міллер на правильному шляху. Він нахилився вперед; візок

опирався руху, наче знуджена дитина. Наскільки він знав, структура Ероса нагадувала структуру Церери, а Цереру він знав

як свої п’ять пальців. Іще рівень — може, два-три — нагору, і він

натрапить на точку перетину служб обслуговування нижніх

рівнів, де гравітація була вищою, і систем постачання та

живлення, які краще працювали за нижчої гравітації. Місце, цілком придатне, щоб виростити там командний і контрольний

центр. Цілком пристойне місце для мозку.

— Далеко, і далеко, і далеко, — озвався Ерос. — І далеко.

Яка іронія, розмірковував Міллер, у тому, що руїни минулого

визначають форму всього, що буде далі. Здається, це правило

працює на всіх рівнях — універсальна істина світобудови.

Дороги,