Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

Перший робочий день минув так важко і безглуздо, немов Інга раніше ніколи й не займалася такою роботою. 

Вона ледве дочекалася закінчення. Галка поглядала на неї зі здивуванням, але нічого не говорила, а просто виправляла її помилки.

– Вибач, напарнице, – вимучено посміхнулася Інга, закриваючи ввечері касу, –  здається, я зовсім втратила кваліфікацію.

– А чим ти займалася весь цей час? – запитала Галка.

– Уяви собі – нічим.  Лише  сімейними проблемами.

– Де?

– В іншому місті...

–  А Ясновельможна тут рвала і метала без тебе! – хіхікнула Галка.

– Я не встигла нікого попередити, поїхала занадто раптово. Знаєш, як це буває... –  пересмикнула плечима Інга, – Наступного дня хотіла зателефонувати і  побачила, що телефону в мене з собою немає.  До того ж, там і зв'язку не було...

–  У яку ж глушину ти звалилася? – присвиснула Галка.

– У найпрекраснішу глушину на світі! – пригадавши, важко зітхнула Інга, опустила голову, але  миттєво підхопилася, –  І знову  туди поїду!

– Коли?

– Поки що не знаю! Гаразд, Галко, пізно вже...

Цієї ночі теж нічого не сталося, хоча Інга відчайдушно чекала і здригалася від  кожного найтихішого звуку, який долинав із-за стіни або з вулиці. 

Раптово прокинувшись після недовгого забуття, вона прийняла монотонне цокання годинника за гул іншосвітнього вихору і за мить зрозумівши, що помилилася, знову гірко заплакала. 

А під ранок їй привиділося, ніби вона летить не Кайтані, і вітер дме в обличчя, а спина її притискається до грудей Адвіана, і все між ними тільки починається, а попереду  – радість, щастя, кохання...

Так минуло кілька днів. 

Інга задихалася від відчаю. Надія, що портал вдасться відкрити швидко, повільно помирала, і волею неволею, їй доводилося знову пристосовуватися до звичного життя: будувати плани, оплачувати рахунки, ходити до крамниці за покупками, відновлювати банківські картки…

В Уаджиті, наскільки вона встигла  зрозуміти, час плине   за тією  самою системою, що й у світі людей, тож там, скоріш за все,  теж минуло лише кілька днів.

Тітка поки що не дзвонила. Але Інга знала: родичка вперта і зі своєю ідеєю купити цю квартиру не розлучиться, буде тиснути, просити, навіть погрожувати... 

Шкода, що невідомо, де жили Олеся з Лікою, а то можна було б переїхати в їхню квартиру... Ні, абсолютно дурна думка!  А, може, тітка має рацію? Може, їй варто виїхати з цього міста до всіх лісових духів?

Можливо, в іншому місці буде легше дихати? 

Адвіан так чи інакше знайде її, якщо захоче, якщо зуміє... У тому, що він не відступиться і битиметься за неї до кінця життя, Інга анітрохи не сумнівалася. 

Щоб не мати вільного часу і ні про що не думати, вона стала працювати без вихідних.  

Альона Віталіївна була не проти.  Вона більше не згадувала про свою обіцянку і говорила тільки на буденні  теми. Утім, Інгу це цілком влаштовувало.

Але одного разу, коли вона йшла на автобусну зупинку, її окликнули.

Ранок був туманним, сірим, вологим. 

Інга спокійно пройшла повз розпливчасту в тумані машину, що стояла на краю тротуару, як почула:

– Гей, ти!

Вона, зайнята своїми думками, не звернула уваги, але тут хтось наздогнав її і схопив за руку.

Дівчина  інстинктивно рвонулася.

–  Тихо! Не буянь, заспокойся! – сказав  той чоловік, який наздогнав її, але руку відпустив.

Вона примружилася, вдивляючись у його    знайоме обличчя. Так, це точно був один із тих, хто викрав її тоді...

Інга відчайдушно обернулася. Зупинка була зовсім поруч, на ній стояли люди, а  по  протилежному  боку  дороги повільно повзла  собі поліцейська машина. У сусідньому районі завжди щось траплялося, тому поліція в ці місця навідувалася  час від часу. 

Але чоловік, здається, не збирався її знову викрадати. Навпаки, він усміхнувся, помітивши її переляк.

– Кажу ж, заспокойся. Тобі пощастило, дитинко.  Можна сказати, що за тебе поручилися важливі люди, і до тебе претензій немає.  Але ось твої подружки все ще залишилися нам винні.  І мені хочеться дізнатися,  куди вони поділися.

– Вони мені не подружки, – відповіла Інга, намагаючись не тремтіти голосом, – і я їх більше не бачила... Я навіть не знаю, де вони живуть.

– Але може вони тобі щось говорили?

–  Я зобов'язана відповідати?

– буду дуже вдячний, якщо відповіси, –з м'якою посмішкою промовив чоловік.

–  Вони збиралися втекти  з міста. Напевно, поїхали...

–Поїхали, залишивши всі свої речі, машину, не взявши документів? Малоймовірно...

– Про це я нічого не знаю... – Інга вже набула впевненості й твердості голосу, – Я запізнюся на автобус...

– Стій на місці! – гримнув чоловік, – Я ще не  про все дізнався.