Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

Сомс похитав головою. Поки в цьому не було нагальної потреби, думка, що його улюблена дочка довідається про ту давню ганьбу, надто тяжко вражала його гордість.

— Ні, — сказав він, — тільки не тепер. І ніколи, як буде можливо.

— Дурниці, брате. Сам знаєш, які люди.

— Двадцять років — довгий час, — сказав Сомс. — Хто про це пам'ятає, крім нашої рідні?

Вініфред промовчала. Що далі, то дужче вона прагнула миру й спокою, яких замолоду позбавив її Монтегю Дарті. А оскільки картини завжди діяли на неї гнітюче, незабаром вона пішла вниз, у вітальню.

Сомс пройшов у куток, де поряд висіли його справжній Гойя і копія фрески «La vendimia». Поява у нього картини Гойї може бути яскравим прикладом того, як заплутується в павутинні власницьких потягів і пристрастей барвистокрилий метелик — людське життя. Прадідові високородного власника картини вона дісталася під час одного з походів у Іспанію — шляхом відвертого грабунку. Високородний власник не уявляв собі її цінності, поки в дев'яностих роках один заповзятливий критик не відкрив світові, що іспанський художник на ім'я Гойя — геній. Це була звичайна собі картина Гойї, проте чи не єдина в Англії, і високородний власник прославився. Маючи великі статки й відзначаючись тією аристократичною культурою, яка нехтує суто чуттєві втіхи й грунтується на здоровішому принципі, що людина повинна знати все і відчайдушно любити життя, — він твердо вирішив, поки живий, тримати у себе річ, котра так його прославила, а після смерті відписати її державі. На щастя Сомса, 1909 року палата лордів зазнала запеклих нападок, і високородний власник стривожився й розгнівався. «Якщо вони вважають, що можна безкарно грабувати мене з усіх боків, — сказав він сам собі, — то вони помиляються. Поки мене не чіпають і дають спокійно тішитися життям, держава може розраховувати на те, що після моєї смерті вона дістане у спадок кілька моїх картин. Але якщо держава збирається цькувати мене й грабувати, то хай я буду проклятий, коли не продам до бісового батька всієї колекції. Не шануєте моїх патріотичних почуттів, то й не сподівайтеся, що я віддам вам свою власність». Кілька місяців у нього визрівала ця думка, а потім якось уранці, прочитавши промову одного державного діяча, він телеграфував своєму агентові, щоб той приїхав разом із Бодкіном. Оглянувши колекцію, Бодкін, чия думка про ринкові ціни мала найбільшу вагу, заявив, що з повною свободою дій, продаючи картини в Америку, Німеччину та інші країни, де ще шанують мистецтво, можна одержати за них куди більше грошей, ніж в Англії. Патріотичні почуття високородного власника, сказав він, добре відомі, але в його колекції мало не всі картини — унікальні витвори мистецтва. Високородний власник намотав це собі на вус і вичікував іще одинадцять місяців. На дванадцятому місяці він прочитав нову промову того самого державного діяча й телеграфував агентові: «Дайте Бодкінові свободу дії». Саме тоді у Бодкіна і виник задум, який урятував Гойю і ще дві унікальні картини для батьківщини високородного власника. Однією рукою Бодкін пропонував картини на чужоземний ринок, а другою складав список приватних англійських колекціонерів. Діставши пропозицію найвищої, на його думку, ціни від якого-небудь чужоземного колекціонера, він пропонував картину і встановлену ціну увазі вітчизняних колекціонерів і закликав їх із патріотичних почуттів заплатити більше. В трьох випадках (включаючи й Гойю) з двадцяти одного він досяг своєї мети. Чому? Бо один з колекціонерів, гудзиковий фабрикант, бажав, щоб його дружина іменувалася леді Баттонс [73]. Тому він придбав за великі гроші одну з унікальних картин і подарував її державі. Його друзі казали, що це «один із пунктів його стратегічного плану». Другий колекціонер ненавидів Америку і купив унікальну картину, щоб «допекти клятим янкі». Третій колекціонер був Сомс, який, тверезіше міркуючи, аніж інші, купив картину після поїздки в Мадрід, бо переконався, що Гойя поки ще йде вгору. Тепер, щоправда, він не в моді, проте слава його ще попереду; і, дивлячись на цей портрет, який нагадував своєю прямотою Гогарта і Мане, але водночас вражав своєрідною гострою красою малюнка, Сомс дедалі більше впевнювався, що не помилився, хоч і заплатив великі гроші, — жодна картина ще не обходилася йому так дорого. А поряд з портретом висіла копія «La vendimia». Ось вона, мала пустунка, дивиться на нього сонливо-замріяним поглядом, тим поглядом, який Сомс любив у ній найбільше, бо він навіював йому почуття спокою.

Він усе ще дивився на картину, коли ніздрі його залоскотав запах сигарного диму й хтось позад нього промовив:

— То як, містере Форсайд, що ви збираєтеся робити з цією невеличкою колекцією?

Знову цей бельгієць, мати якого — наче не досить і фламандської крові — була вірменка! Придушивши роздратування, він спитав:

— Ви розумієтесь на картинах?

— У мене теж є дещо.

— І постімпресіоністи є?

— Та-ак. Вони мені подобаються.

— Якої ви думки про цю річ? — запитав Сомс, показуючи на Гогена.

Мосьє Профон випнув нижню губу і гостру борідку.

— А нічогенька, — відповів він. — Ви хочете її продати?

Сомс стримав раптове бажання сказати: «Ні, власне», — він не бажав вдаватися з цим чужинцем до звичних хитрощів.

— Так, — мовив він.

— Що ви за неї хочете?

— Те, що сам заплатив.

— Гаразд, — сказав мосьє Профон. — Охоче заберу у вас цю невеличку картину. Постімпресіоністи дуже далекі від життя, але вони цікаві. Я не вельми захоплююся живописом, проте маю дещо, зовсім невеличку колекцію.

— Чим же ви захоплюєтеся?

Мосьє Профон знизав плечима.

— Життя страшенно нагадує бійку мавп за порожній горіх.

— Ви молодий, — сказав Сомс.

Профонові, певно, закортіло узагальнень, але можна було обійтися без нагадувань, що власність втратила свою колишню тривкість.

— Я не бентежуся, — відповів, усміхаючись, мосьє Профон. — Ми народжуємося і вмираємо. Половина людства голодує. Я годую невеличкий гурт дітей на батьківщині моєї матері; але яка з того користь? Однаково, що викинути гроші в річку.

Сомс поглянув на нього й повернувся до свого Гойї. Хто знає, чого хоче цей чужинець.

— На яку суму мені виписати чек? — провадив мосьє Профон.

— П'ятсот, — коротко відказав Сомс. — Але я не силую вас купувати картину, якщо вона вас мало цікавить.

— О, не турбуйтесь, — відповів мосьє Профон. — Я буду щасливий придбати цю річ.

І він виписав чек авторучкою, щедро оздобленою золотом. Сомс занепокоєно стежив за ним. Яким чином цей добродій довідався, що він хоче продати Гогена? Мосьє Профон подав йому чек.

— Англійці ставляться до картин дуже дивно, — зауважив він. — Так само і французи,