Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

людина — підла істота. Я двічі потай відв'язувала його; обидва рази він мене мало не вкусив, а потім шаленів з радощів, але опісля він завжди прибігав додому, і його знову припинали. Якби моя воля, я б посадила на цеп того фермера. — Джон побачив, як блиснули її зуби й очі. — Я б випекла йому на лобі слово: «Тварюка». Щоб знав, як мучити бідолашного пса!

Джон погодився, що це була б йому добра наука.

— До всього цього, — сказав він, — їх спонукає почуття власності. Останнє покоління думало тільки про власність; тому й вибухнула війна.

— О! — вигукнула Флер. — Мені таке ніколи не спадало на думку. Мої і твої родичі посварилися через власність. А вона ж є у всіх нас — принаймні твої батьки, здається, багаті.

— Атож! На щастя. Я навряд чи зумів би заробляти гроші.

— Якби вмів, то не сподобався б мені.

Джон боязко взяв її під руку.

Флер почала наспівувати, дивлячись просто себе:

Джон украв десь порося

І на цьому пісня вся.

Джон несміливо обняв її рукою за стан.

— Ти ба, який швидкий, — спокійно мовила Флер. — Ти часто так робиш?

Джон опустив руку. Але Флер засміялася, і його рука знову лягла на її талію. Флер заспівала:

Я вирушу в гори на бистрім коні.

Хто смілий поїде зі мною?

Хто буде супутником вірним мені…

— Співай, Джоне!

Джон підхопив пісню. До них приєдналися жайворонки, дзвіночки отари і ранковий передзвін з далекої церкви в Стейнінгу. Вони співали пісню за піснею, аж поки Флер сказала:

— Господи, як я зголодніла!

— Ой, це я винен.

Дівчина глянула йому в очі.

— Джоне, ти чудовий хлопець.

І вона ліктем притиснула його руку, що обіймала її. Джон мало не поточився від щастя. Жовто-білий пес, що гнався за зайцем, змусив його опустити руку. Вони провели очима пса й зайця, які помчали схилом униз. Флер зітхнула:

— Він його не спіймає, слава богу! Котра година? Мій годинник зупинився. Забула завести його.

Джон поглянув на свій годинник.

— От диво! — вигукнув він. — І мій зупинився.

Вони рушили далі, тримаючись за руки.

— Якщо роси немає, — запропонувала Флер, — то посидьмо на траві.

Джон скинув куртку, і вони посідали на ній поряд.

— Ось понюхай! Справжній чебрець.

Він знову обняв її, і вони посиділи мовчки кілька хвилин.

— От дурні! — вигукнула Флер і схопилася на ноги. — Ми жахливо запізнимося, стоятимемо перед ними ні в сих ні в тих і зразу збудимо підозру. Ось що, Джоне: ми просто вийшли прогулятися перед сніданком і заблукали. Гаразд?

— Гаразд, — погодився Джон.

— Це важливо. Нам чинитимуть усілякі перешкоди. Ти добре вмієш брехати?

— Здається, не дуже. Але я спробую.

Флер насупилась.

— Знаєш, — сказала вона, — я гадаю, нам не дозволять дружити.

— Чому?

— Я вже тобі казала.

— Але ж це безглуздя.

— Так, але ти не знаєш мого батька.

— Мабуть, він тебе дуже любить.

— Розумієш, я єдина дочка. І ти єдиний син — у своєї матері. Так прикро! Від одинаків завжди сподіваються чогось надзвичайного. Поки їхні сподівання виконаєш, устигнеш померти.

— Так, — пробурмотів Джон, — життя жахливо коротке. А хочеться жити вічно і все спізнати.

— І всіх любити?

— Ні! — вигукнув Джон. — Любити я хотів би тільки один раз — тебе.

— Та невже! Як воно в тебе швидко! О, дивися, крейдяний кар'єр; звідси недалеко і додому. Біжімо!

Джон побіг слідом, злякано міркуючи, чи не образив він її.

Крейдяний кар'єр був сповнений сонячного проміння і дзижчання бджіл. Флер відкинула з чола волосся.

— Ну, — мовила вона, — на всякий випадок дозволяю тобі поцілувати мене, Джоне.

Вона підставила щоку. У захваті він припав до цієї гарячої і ніжної щоки.

— Не забудь: ми заблукали. Решту, по змозі, залиш мені. Я сердито дивитимусь на тебе; так буде певніше. І ти спробуй дивитися на мене вовком.

Джон похитав головою.

— Не можу.

— Ну заради мене. Хоча б до чаю.

— Здогадаються, — похмуро промовив Джон.

— Спробуй якось. Бачиш? Ось ми і вдома. Помахай капелюхом. Ах, ти не маєш його. То я гукну. Відійди трохи від мене й насупся.

Хвилин через п'ять, заходячи в дім і суплячись якомога невдоволеніше, Джон почув у їдальні її дзвінкий голос:

— Ой, я просто вмираю з голоду! Подумати тільки: збирається стати фермером, а сам заблудився! Бовдур, та й годі!

IX. ГОЙЯ

Сніданок закінчився, і Сомс пішов у картинну галерею, що містилася на горішньому поверсі його будинку біля Мейплдергема. Йому, як казала Аннет, «було тоскно». Флер іще не повернулася додому. Її чекали в середу, але вона повідомила телеграмою, що приїде в п'ятницю, а в п'ятницю сповістила, що прибуде в неділю; тим часом приїхала її тітка, і її кузени Кардігани, і цей Профон, і всі нудилися, бо бракувало Флер. Сомс стояв перед Гогеном — найвразливішим місцем своєї колекції. Він купив цю потворну велику картину разом з двома ранніми Матісами ще перед війною, бо тоді всі просто схибнулися на постімпресіоністах. Сомс міркував, чи не звільнить його від них Профон, — цей чолов'яга, здається, не знає, куди подіти гроші, — коли позаду пролунав сестрин голос: «Як на мене, Сомсе, це жахлива картина», — і, озирнувшись, він побачив Вініфред, яка підійшла до нього.

— Справді? — сухо відказав він. — Я дав за неї п'ятсот фунтів.

— Невже! Жінка така не буває, навіть як вона чорношкіра. Сомс невесело всміхнувся.

— Ти прийшла не для того, щоб сказати це.

— Ні. Ти знаєш, що Джоліонів хлопець саме гостює у Вела і його дружини?

Сомс рвучко обернувся.

— Що?

— Та-ак, — протягло мовила Вініфред, — він житиме в них: вивчає сільське господарство.

Сомс одвернувся й почав міряти кроками кімнату, але сестрин голос переслідував його:

— Я попередила Вела, щоб ні йому, ні їй не проговорився про давні справи.

— Чому ж ти мені раніше не сказала?

Вініфред знизала повними плечима.

— Флер робить усе, що їй заманеться. Ти завжди їй потурав. Та й що ж тут страшного, любий мій?

— Що страшного! — процідив Сомс. — Вона… вона…

Він прикусив язика. Юнона, хусточка, очі Флер, розпитування, а тепер ці затримки — симптоми здавалися йому такими зловісними, що, вірний своїй вдачі, він не міг висловити своїх побоювань.

— Здається мені, ти надто обережний, — почала Вініфред. — На твоєму місці я б нічого не приховувала від неї. Безглуздо думати, ніби дівчата тепер такі самі, як і колись. Звідки, не скажу, але знають вони, очевидно, все.

Незворушне обличчя Сомса конвульсивно смикнулося, і Вініфред квапливо додала: