Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

— Не розумію вас, — холодно сказав Сомс.

— Ніби це капелюхи, — загадково мовив мосьє Профон. — Маленькі чи великі, вгору криси чи вниз — усе тільки мода. Дуже дивно.

Він посміхнувся і виплив з галереї, синій і міцний, як дим його чудової сигари.

Сомс узяв чек із таким почуттям, ніби Профон піддав сумніву справжню вартість власництва. «Космополіт», — думав він, спостерігаючи, як Профон і Аннет сходять з веранди й простують до річки. Що його дружина знайшла в цьому жевжику? Може, їй приємно порозмовляти рідною мовою І в душі Сомса зродилося те, що мосьє Профон назвав би «невеличким сумнівом»: чи не занадто Аннет вродлива, щоб безпечно прогулюватися з цим «космополітом»? Навіть на такій відстані Сомс бачив синій димок сигари мосьє Профона, що звивався в спокійному сонячному світлі; і його сірі замшеві черевики й сірий фетровий капелюх — та він справжній чепурун! Побачив він також, як його дружина швидко повернула голову, що так рівно височіла над її знадливою шиєю і плечима. Цей поворот шиї завжди здавався йому трохи умисним і якимсь оперетковим — не зовсім пристойним для леді. Він стежив, як вони йшли садовою доріжкою. До них приєднався юнак у фланелевому костюмі — мабуть, якийсь недільний гість, що приплив сюди човном. Сомс повернувся до свого Гойї. Він іще дивився на Флер-виноградарку, занепокоєний новиною, яку принесла Вініфред, коли голос дружини сказав:

— Сомсе, це містер Майкл Монт. Ти запрошував його подивитися картини.

Перед ним стояв жвавий юнак із галереї на Корк-стріт!

— З'явився, як бачите, сер. Я живу всього за чотири милі від Пенгборна. Правда, чудовий день?

Опинившись віч-на-віч з наслідками своєї товариськості, Сомс придивився до відвідувача. Рот у юнака був широкий, губи вигнуті — наче він безперестану посміхався. Чому він не відростить рештки своїх ідіотських вусиків, що роблять його схожим на блазня з мюзик-холу? Нащо сучасна молодь принижує свій клас цими схожими на зубну щітку вусиками чи крихітними бачками? Фе! Самозакохані ідіоти! Зате в усьому іншому гість видавався цілком пристойним, і його фланелевий костюм був бездоганно чистий.

— Радий вас бачити, — сказав він.

Юнак, що роздивлявся довкола, раптом завмер.

— Оце-то картина!

Сомс відчув і приємність, і прикрість водночас, побачивши, що гостеве зауваження стосується копії Гойї.

— Так, — сухо відказав він, — але це не справжній Гойя. Це лише копія. Я замовив її, бо дівчина з фрески нагадує мені дочку.

— Справді! То ось чому, сер, це обличчя здалося мені знайомим. Вона тут?

Відвертість юнака майже обеззброїла Сомса.

— Вона приїде після чаю. Оглянемо картини?

І Сомс почав обхід, який ніколи не набридав йому. Він не сподівався тонкого розуміння від людини, що сплутала копію з оригіналом, але в міру того, як вони переходили від розділу до розділу, від періоду до періоду, юнак дедалі більше дивував його щирими й влучними зауваженнями. Сам проникливий від природи й навіть чутливий під маскою стриманості, Сомс недаремно тридцять вісім років присвятив своїй колекціонерській пристрасті, і його обізнаність із живописом виходила за межі простого знання ринкової вартості картин. Він, так би мовити, був ланкою між художником і покупцем. Мистецтво для мистецтва й таке інше, звичайно, дурниці. Але естетизм і добрий смак необхідні. Треба, щоб витвір художника одержав визнання певного числа людей з добрим смаком, і тоді він набуде твердої ринкової вартості, тобто стане «витвором мистецтва». Розриву, по суті, не існує. І він настільки звик до овечої отари несміливих і незрячих відвідувачів, що його зацікавив гість, який без вагання говорив про Мауве: «Які чудові копиці!» або про Якоба Маріса: «Малював, наче віхтем мазав! От у Маттейса Маріса виходило знаменито, правда, сер? У нього поверхню хоч лопатою копай!» А коли юнак свиснув перед Вістлером із словами: «Як ви гадаєте, сер, чи він хоч раз бачив голу жінку?»— Сомс зауважив:

— А хто ви самі, містере Монт, дозвольте запитати?

— Я, сер? Я збирався стати художником, але завадила війна. В окопах я, знаєте, мріяв про біржу, щоб там було затишно, тепло й не дуже гамірно. Але все зіпсував мир; на акціях тепер далеко не заїдеш, адже так? Я демобілізувався лише рік тому. Що ви мені порадите, сер?

— У вас є кошти?

— Бачте, — відповів юнак, — у мене є батько. Я захищав його життя під час війни, отже, тепер він зобов'язаний захищати мене від голоду. Хоча, певна річ, виникає питання, чи залишать йому його власність. Якої ви думки щодо цього, сер?

Сомс відповів блідою посмішкою, якою ніби хотів захиститися від цього запитання.

— Мого старого аж пересмикує, коли я кажу, що, може, йому ще доведеться працювати. Він, бачте, землевласник, а це фатальна хвороба.

— Ось мій справжній Гойя, — сухо промовив Сомс.

— Отуди к бісу! Він таки геній. Якось у Мюнхені я бачив картину Гойї, від якої мені аж подих забило. Злюща стара баба в розкішних мереживах. Хто-хто, а він не прагнув догодити публіці. Нищівний був, як динаміт: мабуть, у свій час потрощив чимало умовностей. А як малював! Куди до нього Веласкесу, правда ж?

— У мене немає Веласкеса, — відповів Сомс.

Юнак уважно поглянув на нього.

— Звичайно, — сказав він, — адже придбати Веласкеса можуть тільки держави або спекулянти. Чому б усім збанкрутілим державам не продати силоміць своїх Веласкесів, Тіціанів та інших знаменитостей спекулянтам, а потім видати закон, що кожен, хто має картину старих майстрів (дивися список), повинен виставити її в одній з державних галерей! Над цим варто поміркувати.

— Може, ходімо вниз пити чай? — запропонував Сомс. Юнак немовби прищулив вуха. «А він хлопець не дурний», — подумав Сомс, виходячи слідом за ним на сходи.

Гойя зі своєю сатиричною любов'ю до деталей, своєю своєрідною лінією, сміливою грою світла й тіні міг би чудово відтворити гурт, що зібрався внизу за чайним столиком Аннет. Можливо, він один з усіх художників віддав би належне сонячним променям, що пробивалися крізь листя плюща, тьмяному полиску бронзи, старовинному кришталю, тонким скибочкам лимона в світло-бурштиновому чаї; віддав би належне Аннет у чорному мереживі — її врода чимось нагадувала біляву іспанку, хоч їй бракувало одухотвореності цього рідкісного жіночого типу; сивоволосій Вініфред, затягненій у корсет статечності; поважності сивого, худорлявого Сомса; жвавому Майклові Монту, гостровухому й гостроокому; Імоджен, трохи розповнілій, смаглявій, з променистими очима; Просперові Профону, який наче казав виразом свого обличчя: «Ет, містере Гойя, чи варто малювати цей невеличкий гурт?»; нарешті Джекові Кардігану, чиї блискучі очі і червонощоке обличчя виказували його рушійний принцип: «Я — англієць і