Читати книгу - "Шантарам"

увагу на іншій місцевості, на північ від нас, де й провадили пошуки. Здавалося, ми були в безпеці, й нам нічого не залишалося, як чекати,— а ті чотири тижні стояла страшенна холоднеча. Нас загнали в пастку, і ми вмирали від страху і голоду, вдень скрадалися в тіні, а вночі притискалися одне до одного, бо не могли зігрітися. Отак минали години, а за ними і дні. Війна випекла в наших душах усі бажання і надії, єдине, що підтримувало нас, коли ми обхоплювали себе руками, щоб хоч якось зігрітися, була воля до життя.

Розділ 36

Я ніяк не міг звикнути до втрати Хадербгая. Бог свідок, я своїми руками допомагав його ховати, проте не побивався, не оплакував його. Для цього мені бракувало переконаності: серце не могло змиритися з фактом його смерті. Надто вже гаряче любив я його, щоб він пішов із життя просто так — помер, та й годі. Якщо такий огром любові може просто зникнути в землі, не говорити більше, не всміхатися, тоді любов — ніщо. А в це я не міг повірити, тож чекав якоїсь неодмінної відплати. Тоді я не знав того, що знаю зараз: любов — вулиця з одностороннім рухом. Любов, як і повага,— це не те, що ти отримуєш, а те, що ти віддаєш. Не знаючи цього, я нехтував тією порожнечею, що з’явилася в моєму житті, там, де було стільки любові і надії, не хотів сумувати за цією втратою. Я скулився в снігу, що правив мені за камуфляж, серед затіненого каміння. Жував шматочки козячого м’яса, що нам лишилося. І саме голод і сердечний біль далі й далі відкидали мене від усвідомлення істини.

Зрозуміло, ми врешті-решт вичерпали запас м’яса. Були збори, де обговорювалися варіанти подальших дій. Джалалад та інші парубки хотіли вийти з цієї пастки, прорватися крізь ворожі заслони і податися в пустельні місця провінції Заболь поблизу пакистанського кордону. Сулейман і Халед неохоче погодилися, що іншого виходу немає, але наполягали на ретельному вивченні диспозиції противника, щоб напевно вибрати місце прориву. З цією метою Сулейман послав юного Ханіфа розвідати місцевість уздовж уявної лінії, що йде з південного заходу на північ і південний схід від нашого укриття. Він наказав йому повернутися не пізніше ніж за двадцять чотири години і пересуватися тільки вночі.

Повернення Ханіфа ми чекали довго, всі були голодні й змерзлі. Пили воду, але це лише на декілька хвилин гамувало наші муки, а потім голод посилювався. Двадцять чотири години розтягнулися до двох діб, пішла третя, а про Ханіфа не було ні слуху, ні духу. Вранці третього дня ми дійшли висновку, що він мертвий або захоплений в полон. Джума, погонич верблюдів з крихітного таджицького анклаву на південному заході Афганістану, поблизу Ірану, зголосився вирушити на пошуки Ханіфа. То був чорнявий хлопець з тонкими рисами обличчя і яструбиним носом; поміж ним, Ханіфом і Джалаладом була та близькість, яка несподівано виникає поміж чоловіками на війні та у в’язницях і рідко знаходить свій вияв у жестах.

Таджицький клан погоничів, до якого належав Джума, займався супроводом торгових караванів і традиційно змагався в цьому з хазарійським плем’ям, до якого належали Ханіф і Джалалад. Конкуренція між цими групами особливо посилилася під час модернізації Афганістану. У 1920 році кожен третій афганець був кочівником, та до 1970 року кочівниками залишалося всього два відсотки населення. І хоч ці парубки були суперниками, війна їх зблизила й вони стали нерозлучними друзями. Їхня дружба народилася в проміжках поміж бойовими діями, коли так нудно вештатися без діла, і багато разів була перевірена в бою. Найуспішнішою їхньою операцією було знищення російського танка. Кожен з них носив на шиї поворозку з маленьким шматочком металу, вони відкололи його від танка як сувенір.

Коли Джума оголосив, що піде шукати Ханіфа, ми всі знали, що не зможемо перешкодити йому. Утомлено зітхнувши, Сулейман погодився відпустити його. Не бажаючи чекати настання ночі, Джума закинув на плече автомат і виповз з укриття. Він, як і всі ми, не їв уже три дні, та в його усмішці була і сила, і мужність. Ми стежили за тим, як даленіє його постать, простуючи осяяними сонцем сніговими схилами.

Від постійного голоду ми мерзли ще дужче. Тієї довгої тяжкої зими сніг у горах ішов мало не щодня. Температура вдень підіймалася вище нуля, але вдосвіта падала за нульову поділку, і ми цокотіли зубами від холоду. На морозі мої руки і ноги повсякчас боліли. Шкіра на обличчі зашкарубла і вкрилася тріщинами, як ноги селян у Прабакеровому селі. Ми мочилися на руки, щоб вони не так боліли, і це допомагало повернути їм чутливість, хоч і ненадовго. Втім, навіть помочитися було серйозною проблемою: по-перше, страшно було розперезатися на морозі, по-друге, потому як сечовий міхур звільнявся від теплої рідини, ставало ще холодніше. Температура тіла після втрати цього тепла різко падала, і ми завжди намагалися відстрочити цю процедуру, терпіли, скільки могли.

Джума того вечора не повернувся. Ми не могли заснути від холоду і страху й відразу схопилися, коли опівночі в пітьмі щось зашурхотіло. Сім стволів націлилося в це місце. Ми з подивом позирали на обличчя, Що вимальовувалося у пітьмі набагато ближче до нас, ніж можна було чекати. То був Хабіб.

— Що ти тут робиш, брате мій? — м’яко запитав його Халед на урду.— Ти дуже нас налякав.

— Вони тут,— відповів Хабіб цілком розумним, спокійним голосом — здавалося, говорив за нього якийсь інший чоловік, що перебував у іншому місці, або ж медіум, що промовляє у трансі. Обличчя його було брудне. Ми всі давно не вмивалися і заросли бородою, але на обличчі Хабіба бруд лежав такою грубою корою і був такий огидний, що на нього неможливо було дивитися. Мов гній з інфікованої рани, грязюка, здавалося, лізла з усіх пор його шкіри.— Вони скрізь навколо і вже йдуть сюди, щоб схопити вас всіх і убити, коли їх збереться більше, завтра або післязавтра. Скоро. Вони знають, де ви. Вони уб’ють вас всіх. Тепер у вас тільки одна дорога, щоб вибратися звідси.

— Як ти нас розшукав, брате? — запитав Халед, і голос його був спокійний і далекий, як у Хабіба.

— Я прийшов з вами. Завжди був поряд з вами. Хіба ви не помічали мене?

— Чи бачив ти моїх друзів Джуму і Ханіфа? — запитав Джалалад.

Хабіб не відповів. Джалалад поставив своє питання знову, наполегливіше.