Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Але не зелене, — сказав дядько Ендру. — Боюся, я не можу роздавати зелені кільця. Але я з великою радістю і любов’ю подарую тобі одне з жовтих. Підійди до столу й спробуй надіти на палець одне з них.

Поллі тепер цілком подолала свій страх і переконалася в тому, що старий джентльмен не божевільний; а в тих осяйних кільцях було справді щось дуже привабливе. Вона підійшла до таці.

— Я чую, що гудіння в цій кімнаті стає гучнішим. Схоже, його створюють кільця.

— Що за дивна фантазія, моя люба, — засміявся дядько Ендру.

Його сміх здавався дуже природним, але Діґорі побачив палкий, майже жадібний вираз на його обличчі.

— Поллі! Не будь дурепою! — вигукнув він. — Не торкайся їх!

Але було пізно. Коли він це вигукнув, рука Поллі потяглася до таці й торкнулася одного з кілець. І вмить без спалаху, без шуму чи будь-якого попередження Поллі зникла. Діґорі та його дядько залишилися в кімнаті самі-одні.

12 Бастаблі — герої популярної на час написання «Хронік Нарнії» дитячої повісті «Історія шукачів скарбів» Едіт Несбіт (1858–1924).

Розділ 2

Діґорі та його дядько

Це сталося так несподівано й було так жахливо не схоже на все, що будь-коли відбувалося з Діґорі навіть у кошмарах, що в нього вихопився зойк. Долоня дядька Ендру вмить затулила йому рот.

— Замовкни! — просичав він у вухо Діґорі. — Якщо ти кричатимеш, твоя мати почує твій крик. А ти знаєш, як вона може перелякатися.

Як Діґорі розповідав потім, від жахливої брутальності дядька у ставленні до малого небожа його майже занудило. Але, звичайно, він більше не дозволяв собі зойкнути.

— Так буде краще, — сказав дядько Ендру. — Можливо, ти не міг утриматися від крику. Людину неминуче опановує шок, коли вона бачить, як щось зникає на її очах. Навіть я був приголомшений, коли морська свинка зникла переді мною вчора вночі.

— У тебе також вихопився тоді зойк? — запитав Діґорі.

— О, ти чув його чи не так? Сподіваюся, ти не шпигував за мною?

— Ні, звичайно, — обурено відповів Діґорі. — Але що сталося з Поллі?

— Ти можеш привітати мене, мій дорогий хлопче, — сказав дядько Ендру, потираючи руки. — Мій експеримент завершився успішно. Мала дівчинка зникла з нашого світу.

— Що ти з нею зробив?

— Я відіслав її — як би тобі сказати — до іншого місця.

— Що ти маєш на увазі? — допитувався Діґорі.

Дядько сів у крісло й сказав:

— Гаразд, я розповім тобі все про свій експеримент. Ти коли-небудь чув про стару місіс Ліфей?

— Вона була моєю двоюрідною бабусею чи щось таке? — запитав Діґорі.

— Не зовсім так, — відповів дядько Ендру. — Вона була моєю хрещеною матір’ю. Подивися он там, на стіні.

Діґорі поглянув на збляклу фотографію і побачив обличчя старої жінки в капелюшку. Тепер він зміг пригадати, що колись бачив це саме фото у старій шухляді, вдома, у селі.

Він запитав у матері, хто це, й мати не виявила особливого бажання розповідати йому, хто там зображений. «Проте обличчя гарне, — подумав Діґорі, — хоч на тих старих фотографіях ніколи нічого не розбереш».

— З нею було щось не так, дядьку Ендру? — запитав хлопчик.

— Ну, знаєш, — сказав дядько Ендру, захихотівши, — це залежить від того, що для тебе не так. У людей такі обмежені мізки. Вона, безперечно, була дуже дивною у своєму пізнішому житті. Тому вони її й замкнули.

— У божевільні, ти хочеш сказати?

— Ой, ні, ні, — палко заперечив дядько Ендру. — Нічого подібного. Вони лише вкинули її до в’язниці.

— Он як! — здивувався Діґорі. — Що такого вона вчинила?

— Ох, бідолашна жінка, — відповів йому дядько Ендру. — Вона повелася дуже необережно. На світі багато всіляких речей, і нам не слід цікавитися ними всіма. Вона була завжди добра до мене.

— Але послухай, дядьку, до чого тут Поллі? Я хотів би, щоб ти…

— На все свій час, мій хлопче, — сказав дядько Ендру. — Вони випустили на волю стару місіс Ліфей, перш ніж вона померла, і я був одним із небагатьох людей, кому вона дозволила доглядати себе, коли востаннє захворіла. Вона не любила примітивних, обмежених людей, ти розумієш. Я теж їх не люблю. Але вона і я були зацікавлені одними й тими самими речами. Я був у неї лише за кілька днів до її смерті, й вона попросила мене піти в її дім, знайти там стару шухляду, відчинити її і принести їй маленьку коробку, яку я там знайду. Тієї миті, коли я підняв ту коробку, я відчув поколювання в пальцях і зрозумів, що тримаю в руках велику таємницю. Вона віддала коробку мені й попросила, щоб, як тільки вона помре, я спалив її, не розкриваючи, з дотриманням певних церемоній. Цю обіцянку я не виконав.

— Це було негарно з твого боку, — сказав Діґорі.

— Негарно? — повторив дядько Ендру спантеличено. — О, я тебе розумію. Ти хочеш сказати, що малі хлопці завжди виконують свої обіцянки. Дуже добре: це правильно й порядно, і я радий, що тебе навчили так робити. Але, звичайно ж, ти повинен зрозуміти, що такі правила, хоч які вони добрі для малих хлопців, і слуг, і жінок, і навіть для людей загалом, не слід застосовувати до дослідників і великих мислителів, і мудреців. Ні, Діґорі. Такі люди, як я, що володіють прихованою мудрістю, звільняються від загальних правил, так само як ми звільнені від загальних радощів і втіх. Нам судилася, мій хлопче, доля висока й самотня.

Кажучи це, він зітхнув і здався Діґорі таким поважним, шляхетним і таємничим, що на якусь мить хлопець справді подумав: він щойно почув щось надзвичайно високе й прекрасне. Але тут йому пригадався бридкий вираз, який він побачив на дядьковому обличчі за мить перед зникненням Поллі: і відразу він побачив істину, яка ховалася за шляхетними словами дядька. «Усе це означає, — сказав він сам до себе, — що він думає, що може чинити все, що йому до вподоби, й усе, чого він захоче».

— Звичайно, — сказав дядько Ендру, — я не смів відкрити коробку довгенько, бо знав, що в ній може зберігатися щось дуже небезпечне. Адже моя хрещена мати була жінкою надзвичайною, однією з останніх смертних жінок у цій країні, які мали в собі чарівну кров. (Вона розповідала, що в її часи існували ще дві такі жінки. Одна з них — герцогиня, а друга — прибиральниця.) Фактично, Діґорі, ти тепер розмовляєш з