Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

— Та ну, ніхто не посміє, Джосі.

— Може, воно й так, але там, по той бік, усі дуже бояться того, що може рано чи пізно сказати мій рот. Тож це лише питання часу, коли вони знайдуть такого охоронця або в’язня, який їх боятиметься більше, ніж мене.

— Ти надто довго сидиш за ґратами.

— Угу. Може, варто тут щось поміняти місцями, повісити шторки...

— Ніколи не помічав за тобою гумору вішальника, mijo.

— Докторе Лав, я ще живий.

Він сідає на ліжко і дивиться вбік, ніби розмову на цьому закінчено. Я вперше за весь візит відводжу погляд і вперше помічаю, що стіни камери, як і всього коридору, з червоної цегли (кілька цеглин уже випали).

Вважається, що на Ямайці ви побачите саме те, що розраховуєте побачити, коли чуєте слово «в’язниця». Хоча підлога тепер бетонна. У такій тюрмі і справді здається, що в’язневі потрібна лише залізна ложка і те, що американці називають «креативність», — щоб за кілька років прокопати собі шлях до свободи.

— Цей Пітер Нессер, нещасний сучара, пришкутильгав сюди і намагався мені погрожувати.

— Та невже? І як усе було?

— Все одно що імпотент погрожував, що зґвалтує мене. Розхвилювався раптом, що канарка заспіває. Саме так і сказав. Я такої херні зроду б не бовкнув.

— Я знаю. Але він не єдиний, Джосі.

— Що в сотий раз підтверджує те, навіщо ти сюди прийшов.

— Може, я просто відвідую тебе.

— Відвідаєш мене в Америці. Я буду там за два дні.

— Шкода, що тобі не дали попрощатися з твоїм хлопчиком.

— Ах ти довбаний вилупок, де лас Касас! Довбаний вилупок.

— Знаєш, Джосі, що мене в тобі завжди вражало? Більшість тих, кого я знаю, або виявляють свої почуття, або, навпаки, повністю їх «вимикають», — а ось ти можеш одночасно робити і те й інше. Ти не хочеш чути про загиблого сина, але легко говориш про вбивство двох вагітних жінок. Таких, як ти, називають психопатами. Ти чого? Що тут смішного?

Він сміявся. Так довго реготав, що почав гикати, але й тоді не перестав. Так довго, що я відчув щось схоже на ненависть до нього, хоча раніше такого не було.

— Ти цей свій виступ перед приходом репетирував?

— Пішов ти, Джозефе.

— Ні, серйозно. Як там називають того чоловіка... фігляра... його ще якось у телевізорі показували. Сидить з лялькою на колінах, у ляльки рот розтуляється, але за неї хтось інший говорить.

— Черевомовець. Ти називаєш мене черевомовцем? Для кого, для ЦРУ?

— Та ні, ти для мене якраз ота лялька. То хто тебе прислав? Містер Кларк без «е» на кінці? Я серйозно: він усе ще живий?

— Та я вже багато років про нього не думав. Здається, він десь у Кувейті.

— Пам’ять у тебе якась вибіркова. А ось такий, як я, все пам’ятає. Імена, наприклад. Ти знаєш, що більшість людей схильні забувати імена? Наприклад, Луїс Джонсон, Кларк без «є» на кінці, Пітер Нессер, Льюїс Ернан Родриґо де лає Касас. Або Сел Резнік. А ось я імен не забуваю. І певні події теж. Взяти, скажімо, «Операцію „Перевертень“»... Бач? Не забуваю. Навіть дати деякі пам’ятаю — приміром, шістнадцяте жовтня тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого року. П’ятнадцяте червня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого. Третє грудня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого. Двадцяте травня тисяча дев’ятсот вісімдесятого. Чотирнадцяте жовтня тисяча дев’ятсот вісімдесятого... Бач, я не забуваю дати. Ну, що скажеш? Щось ти замовк, muchacho.

— Мені здається, багатьох більше турбує, що ти можеш сказати зараз.

— А скажу, Льюїсе. Неодмінно скажу. Люди самі вирили мені цю яму. Я не говорив їм робити її такою великою, щоб вона поглинула всіх. Не знаю, про що там переживає твій бос. Аж йому лише треба подзвонити в УБН — федералам, так? Один дзвінок — і частина історії зникне.

— УБН — не федерали. І вони теж у цьому питанні не мають впливу.

— Вони? Отже, хтось таки справді тебе підіслав.

— Наші бесіди викликали в мене більше симпатії, коли ми з тобою були на одному боці.

— Он ворота, ось замок. Ласкаво просимо.

— Яким дотепним ти став на старості.

— Все одно я молодший за тебе. Докторе Лав, чого тобі треба? У тебе є сховок із грішми, які ти мені віддаси, якщо я мовчатиму, коли вийду з буцегарні?

— Я цього не казав.

— Тоді дозволь я скажу, а ти мені даси відповідь. Що наводить тебе на думку, нібито я вийду з в’язниці?

— Угода, яку ти, ймовірно, укладеш з УБН.

— Усе ще не розумію, чому цим переймаєшся ти. Хіба Доктор Лав — це не міф, видимість? Ти ж сам це казав. Більшість людей навіть не здогадується про його існування. Може, ти загинув у затоці Свиней, або вибухнув на тому літаку над Барбадосом, або зараз працюєш на сандиністів[573].

— Швидше на контрас.

— Без різниці. Або ж ти лише витвір уяви, який люди вигадують, коли їм потрібен дапі.

— Може, я просто привид, що говорить з тобою.

— Чому б і ні? Такий, як ти, світу більше не потрібен. Знаєш, відколи я це знаю? З тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року. Політикани не значать нічого. Влада — порожній звук. А ось гроші щось значать. Дають людям те, що вони хочуть. Пітер Нессер думає, що може підіслати когось, хто поговорить зі мною про помилковість моїх шляхів та підходів, — але скажи, хто з тих людців у Кінгстоні не належить мені?

— Джозефе, ти впевнений? Що всі належать тобі?

— Так.

— Усі до одного?

— Мені що, в мікрофон повторити, чи ти глухий?

— Усі-усі?

— Так, до дідька!

— Навіть у Нью-Йорку?

— Особливо в Нью-Йорку. Тому їм, мабуть, і не терпиться, щоб я опинився там.

— Хто, на твою думку, прибрав твого Віпера?

— Ти маєш на увазі когось, крім нього самого? Ця тема, Докторе Лав, починає мені набридати. Не треба довго думати, щоб зрозуміти, що сталося з Віпером.

— Гм. Знаєш, я мав досить приємну розмову з місіс Ґризельдою Бланко, до того