Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

// ОВУ. — 1998. — № 23. — Ст. 854. ">[520]) Конституційний Суд дійшов висновку про те, що до його повноважень належить здійснення наступного конституційного контролю і щодо законів про внесення змін до Конституції після набрання ними чинності. Цей висновок мотивувався тим, що «відсутність судового контролю за процедурою його розгляду та ухвалення, визначеною в розділі XIII Конституції України, може мати наслідком обмеження чи скасування прав і свобод людини і громадянина, ліквідацію незалежності чи територіальної цілісності України або зміну конституційного ладу у спосіб, що не передбачений Основним Законом України». Це мотивування враховує, що сама Верховна Рада при внесенні змін до Конституції може здійснити дії не як орган, що здійснює від імені Українського народу його установчу владу, а як державний орган, що зазіхає на установчу владу Українського народу. Тому повноваження Конституційного Суду при розгляді справ про конституційність законів про внесення змін до Конституції обмежуються перевіркою того, чи не зазіхає Верховна Рада як єдиний орган державної законодавчої влади на установчу владу Українського народу, тобто, чи не діяла Верховна Рада усупереч ст. 156, 157 і 158 Конституції. Якщо ж порушень вимог цих статей немає, немає і підстав для визнання неконституційним закону про внесення змін до Конституції.

Більше того, визнання неконституційним закону про внесення змін до Конституції у випадках, коли Верховна Рада не порушувала вимог ст. 156, 157, 158 Конституції, означає, що Конституційний Суд здійснив втручання у здійснення Верховною Радою установчої влади від імені Українського народу. Це і мало місце при прийнятті 30 вересня 2010 р.[521] Конституційним Судом України рішення про неконституційність Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду і прийняття. Посилання Конституційного Суду при цьому на частину першу ст. 152 Конституції, яка підставою неконституційності законів визнає порушення встановленої Конституцією процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності у даному випадку є недоречним, оскільки не враховує, що в даному випадку дотримання загального правила ст. 152 Конституції веде до безпідставного втручання Конституційного Суду у здійснення Верховною Радою установчої влади Українського народу від його імені.

§ 111. Осердя змісту принципу верховенства права

Осердя змісту принципу верховенства права, що об’єднує усі засади, які входять до його змісту, утворює положення ст. 21 Конституції України, яка визнає права і свободи людини невідчужуваними і непорушними. Раз це визнано, цілком логічним є визнання в Україні найвищою соціальною цінністю людини, її життя і здоров'я, честі й гідності, недоторканості і безпеки найвищою соціальною цінністю (частина перша ст. 3 Конституції). Наступною ланкою цього логічного ланцюгу є положення частини другої ст. 3 Конституції України, відповідно до якого «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». У цьому полягають фундаментальні засади, що розкривають основний зміст принципу верховенства права, інші засади, що входять до змісту принципу верховенства права, лише розвивають цей основний зміст.

1. Викладене розуміння основного змісту принципу верховенства права знайшло підтвердження у ч. 1 ст. 8 КПК, згідно якої «кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави». Є широкий простір для застосування цього аспекту принципу верховенства права і незастосування правових норм, що встановлені іншими нормативно-правовими актами, у тому числі Конституцією. Зокрема, в частині другій ст. 62 Конституції («ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину») логічно закріплена правова норма, що виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Згідно цієї конституційній норми кожен зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні інших правопорушень. Це — правова норма, що встановлена Конституцією і має вищу юридичну силу. Але відповідно до ст. 251 КУАП винність особи у вчиненні адміністративного правопорушення встановлює орган (посадова особа), уповноважений розглядати справи про адміністративні правопорушення. Колізія між правовою нормою, яка логічно закріплена в ст. 62 Конституції і виявляється за допомогою висновку від протилежного, і правовою нормою, встановленою ст. 251 КУАП, мала б вирішуватись на користь ст. 62 Конституції, але цьому перешкоджає принцип верховенства права, а більш конкретно — ст. 3 Конституції: не може такого бути, щоб держава, головним обов’язком якої є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, покладала на особу, що притягається до публічно-правової відповідальності у межах відносин «людина — держава», обов’язок доводити свою невинуватість.

2. Закон «Про внесення змін до ст. 13 Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» Верховна Рада України прийняла 23 березня 2007 р. Опублікований він був 23 квітня 2007 р. Але було встановлено, що він поширюється на правовідносини щодо оплати послуг зв’язку, що виникли з 1 січня 2007 р. Це — надання Закону зворотної сили у часі.

Якщо буквально тлумачити частину першу ст. 58 Конституції («закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи»), то надання згаданому Закону зворотної дії у часі грубо суперечить цьому конституційному положенню, а тому цей Закон повинен застосовуватись до правовідносин, що виникли з дня набрання ним чинності. Але при тлумаченні частини першої ст. 58 Конституції України слід враховувати дві обставини: 1) вищу юридичну силу принципу верховенства права, який підлягає переважному застосуванню перед усіма правовими нормами, у тому числі перед правовими нормами, встановленими Конституцією, включно з її ст. 58; 2) невідповідність висновку про неможливість надання зворотної дії у часі закону, що за кошти держави надає певні пільги громадянам, які потребують соціального захисту, фундаментальним засадам, що формулюються у ст. 3 Конституції та входять до змісту принципу верховенства права.

Є, однак, практика Конституційного Суду України, коли закон, що встановлював пільги з оподаткування та якому надавалась зворотна дія у часі, був визнаний неконституційним Конституційним Судом із-за того, що він порушував вимогу про