Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

ногу, кладе голову йому на груди. В жодної не було її смаку, її пахощів, її тепла, пристрасті, котра убивала і від якої сама вона помирала. Але й це стало потроху минати. Розалінда нагадувала йому майстерну в коханні Різолету. Тепер він приходив до неї щовечора, за винятком тих днів, коли вона спала з полковником Мануелом дас Онсасом, котрий оплачував її кімнату і харчування в закладі Марії Машадан. Якось увечері не вистачило партнера в компанії, що зібралася зіграти в покер. Насіб сів грати і грав допізна. Потім він підсідав до столиків, розмовляв з друзями, грав у шашки і кості, обговорював новини, сперечався про політику, сміявся з анекдотів і сам їх розповідав. Розповідав, що на землі його батьків траплялися історії ще складніші від ільєуських, ще страшніші. Він уже потроху звикав до нового свого становища, Габрієла не ввижалася йому всюди, він міг спокійно спати в ліжку, котре ще зберігало пахощі гвоздики. Ніколи раніше його не запрошували так часто на сніданки, обіди, вечері до Машадан, на вечірки з жінками в кокосових гаях Понталу. Здавалось, його полюбили ще більше і ще більше почали шанувати.

Він ніколи й гадки не мав, що так станеться. Адже ж було порушено звичаї. Замість того, щоб її вбити, він дав можливість зрадниці уникнути покари. Замість того, аби вистрілити в Тоніко, задовольнився ляпасом. Коли це трапилося, він вирішив, що відтепер життя його перетвориться на пекло. Хіба не був покараний власним сумлінням доктор Фелісміно? Хіба не перестали вітатися до нього? Не дали йому прізвисько Мерин? Не примусили залишити Ільєус? А все тому, що він не застрелив дружину й коханця і не виконав ільєуського закону. Правда, він, Насіб, порвав шлюб з Габрієлою, закреслив теперішнє і майбутнє. Але він ніколи не думав, що його зрозуміють, з ним згодяться. Йому вже марився порожній, без жодного відвідувача, бар, він уявляв, як друзі не подають йому руки, бачив, як усі глузливо посміхаються, вітають Тоніко, поплескують того по спині і кепкують з нього, Насіба.

Нічого такого не трапилось. Навпаки, з ним ніхто не зачинав розмови на цю тему, а коли хто й згадував одним-двома словами, то вихваляли його хитрість, спритність, кмітливість, з якими він виплутався із сутужного становища. Так, всі сміялись і кепкували, але не з Насіба, а з Тоніко, висміювали нотаря і віддавали належне мудрості араба. Тоніко перебазувався в «Золоту горілку», щоб випивати там свій гіркий аперитив. Тому навіть Плініо Араса мав змогу кепкувати з того, як його обдурив Насіб. А щодо ляпаса, так той був прокоментований і прозою, і поетичним словом! Жозуе присвятив йому епіграму. Але про Габрієлу не мовилося й слова. Ні поганого, ні гарного — немовби про неї не варто було говорити, немовби її не існувало зовсім. Голосу проти неї ніхто не подав, а були й такі, що взяли її бік. Зрештою, дівчина-утриманка має якесь право на розвагу. Адже фактично вона була неодруженою, тому й провина її була незначною.

Габрієла жила в дони Армінди. Насіб не захотів її більше бачити. Від акушерки він дізнався, що Габрієла шиє для розквітаючого ательє Дори. А від інших — що її закидали подарунками, записками, листами, візитними картками. Плініо Араса звелів переказати Габрієлі, що призначає їй чималу платню. Мануел дас Онсас і Рібейріньйо знову згадали минуле. Суддя мав намір розійтися з своєю утриманкою і найняти будинок для Габрієли. Стало відомо, що навіть араб Малуф, такий з вигляду серйозний громадянин, виявився в числі претендентів. Але дивина — жодна пропозиція не спокусила Габрієлу. Ані дім, ні рахунок у крамниці, ні плантації, ні гроші. Вона шила для ательє Дори.

Розрив з Габрієлою відчутно похитнув справи бару. Каброша готувала погано. Закуски і солодощі знову довелося купувати в сестер Дос Рейс, а це влітало в копійку. До того ж сестри не крились ні перед ким, що роблять це з великого співчуття до Насіба. Не знайшов він куховарки і для ресторану, а виписав її аж із Сержіпе, але вона ще не прибула звідти. Насіб найняв нового офіціанта, хлопчака на ймення Валтер, котрий ще ніде раніше не працював і не вмів обслуговувати відвідувачів. Справи Насіба захитались.

Що ж стосується ресторану, то Насіб мало не послав його до дідька. Якийсь час він був байдужий не лише до ресторану, але й до бару. Прикажчики звільнили горішній поверх, коли Насіб перебував ще на першому щаблі відчаю, коли спогади про Габрієлу були єдиною реальністю, що заповнювали його порожні дні. Але коли минув місяць після того, як виїхали прикажчики, Малуф надіслав Насібу квитанцію на орендну плату. Насіб сплатив гроші і мимоволі змушений був подумати про ресторан. Та все ж він зволікав із його відкриттям. Одного разу Мундіньйо прислав Насібу записку із запрошенням зайти до нього в контору. Експортер, якого вже давненько не видно було в барі, оскільки він, готуючись до виборів, їздив по провінції, прийняв араба по-дружньому. Якось Насіб зустрівся з ним у кабаре, але вони ледве перемовились кількома словами, бо Мундіньйо танцював.

— Як життя, Насібе? Бадьоро, як і раніше?

— Живемо потихеньку, — і, щоб попередити неприємні запитання, додав: — Ви ж, очевидно, знаєте, що зі мною трапилось? Тепер я знову парубкую.

— Так, мені розказували. Ви вчинили розумно, як справжній європеєць — лондонець або парижанин. — Мундіньйо дивився на Насіба з симпатією. — Але, скажіть, це, звичайно, залишиться між нами: серце трохи поболює?

Насіб насторожився. Чому він питає про це?

— Я знаю, як це буває,— вів далі Мундіньйо. — Адже зі мною трапився, не скажу, що подібний, але чимось схожий випадок. Через нього я і приїхав у Ільєус. Поступово рана зарубцьовується. Та час від часу все одно нагадує про себе. Особливо, коли на дощ збирається, чи не так?

Заспокоєний Насіб згодився. Звичайно, історія, що трапилась з Мундіньйо Фалканом, чимось нагадує його історію. Любима жінка зрадила його. Але хіба вони теж розлучились? Насіб мало не запитав про це, відчувши себе у достойному товаристві.

— Так ось,