Читати книгу - "Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич"

Вражені такою швидкою та безглуздою смертю, друзі кілька хвилин мовчали - вони просто не могли повірити в те, що Вови більше немає, і він вже ніколи не буде сперечатись з ними чи пропонувати варіанти чим би зайнятись на вихідні. Ось щойно він був тут, з ними - і раптом його не стало. А потім настав час істерики. Переповнені болем і втратою, друзі ледь змогли здолати хвилю емоційного шоку, яка охопила їх. Кожен рух, кожен подих, кожен момент були пронизаний спогадами, глибокими переживаннями, які здавалося неможливо витримати. Вбиті горем і раптово знесилені, друзі просто сіли-впали де стояли, не в змозі навіть не тільки рухатись, а навіть говорити. “Ми всі тут помремо” - думка, яка заволоділа кожним з них. 

Так минуло кілька хвилин. Зрештою Олексій, що був все ще засліплений власними слізьми, але вже трохи прийшов до тями, переконав їх продовжити шлях. “Ми зайшли так далеко, що вже просто не зможемо повернутись! Так, Вова загинув, але ми мусимо зробити все, щоб його смерть не була марною. Ми мусимо йти. Він би цього хотів” - нагадав він про мету їхньої подорожі, про те, чому вони тут, про те, що Вова хотів би, щоб вони не зупинялися. Не одразу, але його слова стали джерелом сили, яка допомогла друзям знову підвестися на ноги. Вони вирішили продовжувати свій шлях, несучи з собою пам’ять про друга - як вогонь, що освітлює їхній шлях у темряві невідомого.

Тіло Вови вирішили залишити тут же, бо поховати його по-людськи навряд чи вийшло б, а цей скляний "акваріум" цілком годився на роль склепа. Тож друзі ретельно розчистили від паперу центральну частину приміщення і поклали там Вову, склавши йому руки на грудях. Речі та зброю спочатку хотіли залишити біля тіла, але прагматизм все ж переміг, тож врешті решт вони розподілили припаси і зброю Вови між собою. Андрій запропонував запалити папери, вшанувавши пам'ять друга погребальним вонем, але потім друзі вирішили цього не робити аби не привертати до себе уваги. Тож вони просто постояли кілька хвилин навколо тіла, мовчки прощаючись з товаришем (сказати щось ніхто так і не спромігся - надто свіжою була рана), а потім щільно причинили металеві двері і вийшли назовні, залишивши друга в його останньому пристанищі так далеко від його дому.

Повільно, обережно, пильно оглядаючись навкруги, вони спустились сходами й продовжили свій шлях за межі розуму та відомого, й поступово їх охопила рішучість, яка стала світлом у темряві, що відбивалося в кожному їхньому кроці, тож покинувши пост, друзі близько години рухались вперед, а потім, помітивши якісь руїни, вирішили трохи перепочити. Дістаючи пляшку води з наплічника, Олексій помітив, що батьків прилад почав світитися червоним. Повернувши його в один а потім в інший бік, в результаті чого колір змінився на зелений, Олексій зрозумів, що треба повернути праворуч, про що й повідомив решті. 

Околиця селища виглядала непривітно. Високий стовп серед руїн та уламків був помітним навіть у темряві і мав монументальний та таємничий вигляд - як єгипетський обеліск чи якийсь дивний пам’ятник незрозуміло чому чи кому. Коли ж друзі підійшли ближче, Ірина раптом спрямувала на поверхню стовпа тьмяний промінь свого ліхтаря, в якому всі побачили вертикальну вервечку символів, яка починалась десь на пів метра вище землі й губилась далеко вгорі. Один з символів виявився здався друзям знайомим - це був той самий символ, схожий на зоряну браму з відомого фільму - він досить часто відображався на екранчику диска!

Що ж, це була ще одна таємниця, яку ім ще треба було розгадати…