Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Така сіроманська доля, зовсім як Олюся моя, люба сестричка, дай Бог їй здоровля, — тітка ласкаво глянула на нього, потім її погляд опустився на вишиваного рушника на колінах, і вона забула про небожа.

Северин тихо причинив за собою двері.

— Спить? — спитав Трохим, що тільки-но зайшов до хати.

От хто зовсім не змінився за роки! Навіть жодної сивої волосини не з'явилося.

— Вишиває.

— Ну й добре. Агов, Дарко! — гукнув Трохим. — Давай-но вечеряти!

— Поклич дітей.

Дружина Трохима заходилася накривати на стіл. Характерника вона не помічала, точніше, вдавала, що не помічає. За роки Северин зрозумів, що Дарка йому не рада; він кілька разів намагався налагодити стосунки, але марно — жінка вперто ігнорувала всі його спроби. Свекруха, чоловік і дітлахи любили Чорнововка, тому Дарка мовчки терпіла його присутність. На її щастя, він приїздив рідко та зупинявся не більш як на ніч-другу.

Малі прибігли з мокрими після миття руками, всілися за стіл і Миколка миттю вперся у Северина благальним поглядом.

— Навіть не думай починати, — відказав характерник.

— Ну, дя-я-ядьку... Мені саме десять виконається...

— Не візьму тебе в джури, навіть не благай. І прибери цей телячий погляд, він на мене не діє, — відрубав Северин.

Трохим засміявся, а Оксанка тим часом віднесла тацю з їжею до бабці. За вечерею Миколка зробив ще кілька марних спроб набитися у джури.

— Я собі вже й псевдо обрав! Буду братом Месником!

— За що це ти помстишся? — спитала сестра. — За дірку на штанях?

Миколка люто вирячив очі, пригрозив Оксані кулаком, покорписався в тарілці, після чого оголосив, що втече у військо Січове.

— Різками по гузну я тобі втечу, — відказала мати. Миколка набурмосився.

Після вечері, коли діти та Дарка вляглися до сну, чоловіки вийшли на ґанок покурити.

— Обожнюю літні вечори! — сказав господар. — А ти ніби засмучений, брате. Все гаразд?

— Так собі.

У тютюнових хмарах Чорнововк коротко переповів історію з Ліною та Катрею. Трохим чухав лоба, багатозначно постукував цибухом по зубах та інколи похитував головою.

— Міркую от, — Северин вибив випалений тютюн. — З Ліною все пречудово. Але вагітність Катрі... Якщо від Ліни не відмовлюся, то власної дитини ніколи не побачу, бо Катря не дозволить — такий у неї характер. Ось і обирай!

Характерник заходився набивати теплу носогрійку наново.

— Вляпався ти, брате, — гмикнув Трохим.

— Це й без тебе відомо, мудрагелю, — роздратовано відповів Северин. — Може, знайдуться кращі поради?

— Звернувся не до того, — Трохим винувато розвів руками. — Я у справах сердечних ані біса не розумію. Тобі зараз скільки? Двадцять два?

— Двадцять три.

— Саме час одружуватися! Розумію, що в Ордені у вас там усе по-своєму, але я з Даркою у вісімнадцять побрався, — по обличчю Северина Трохим побачив, що ця порада не знайшла відгуку, і вивернув думку інакше: — Треба, щоб ти добре помізкував перед вибором, брате. Хоч-не-хоч, а дитина все змінить — і тебе, і твоє життя.

— Не обов'язково, — сказав характерник, пригадавши Гната: той після народження сина не змінився анітрохи.

— Та тут і вагатися нема чого! Вибачайся перед відьмою та бери характерницю за дружину, ви ж одного поля ягоди! Як добре все збіглося, — Трохим весело розсміявся. — Ми теж третього чекаємо! Може, одне одному малих похрестимо? Були братами, станемо кумами!

— Твоя дружина ледве чи зрадіє.

Дарка радше втопиться, ніж дасть характернику хрестити її маля, подумав Северин.

— Ай, не перебільшуй, брате. Вона просто тебе боїться.

— Якби її воля — вона б мене й за милю до хати не підпускала.

— Тьху! — Трохим ображено на нього глянув. — Нісенітниці верзеш. Ти її не знаєш. Дарка просто сором'язлива!

Северин махнув рукою. Сперечатися бажання не було.

— Може, по чарці? — запропонував господар. — Як відомо ще з руських часів, мед дарує мудрість.

— Давай сюди, мудрість мені не завадить.

Трохим повернувся з пляшкою та двома позолоченими чарками.

— За нас та наших дітей, брате!

Густий міцний мед був явно не з дешевих.

— Наших дітей! У голові не вкладається, — Чорнововк гмикнув. — Я татусь? Не уявляю.

— Я теж не уявляв, але воно все само собою відбувається. Жінкам то складніше, повір, — Трохим підбадьорливо ляснув його по спині. — Не переживай, брате! Кілька тижнів — вистачить для роздумів. Куди зараз їдеш?

— Їду зараз у Буду. Осавула має чергове завдання.

Певно, щось важливе: Забіла не полюбляла особистих зустрічей і зазвичай оминала їх, воліючи вирішувати всі питання через листування.

— От і добре! Служба тебе відволіче, — Трохим поновив мед у чарках. — А потім якось уранці прокинешся та зрозумієш, що відповідь — ось, перед носом, не треба більше голову сушити!

— Хотілося б.

— Так і трапиться. Будьмо!

Трохим задоволено облизав губи та склав чарки на горло пляшки.

— Мудрості набралися, тепер можна й спатоньки.

— Дякую за розмову, брате, — Северин утомлено провів долонею по очах. — Мало з ким я можу такі речі обговорити.

— Для цього рідня й потрібна!

Але знаки питання зосталися. Повертатися до життя, якого він не бажав і вважав минулим? Йти далі, заплющивши очі на докори сумління? Чи є інший шлях, якого він не помічає?

Треба шукати відповідей деінде... Крім однієї.

— Трохиме! Наостанок одне питання мучить...

— Ох і життя у тебе, брате, вічні питання! Що ще за одно?

— Відповідай чесно: мої вуса схожі на котячі?

Розділ третій

Пан Дем'ян Опецько мешкав у Кривому Розі та зазвичай обідав у ресторації «Bavariya», де харчувалося чимало людей з Варти — їхня будівля стояла на вулиці неподалік. Пан Опецько вирізнявся відвислими, наче в бульдога, щоками та відлюдькуватим поглядом з-під кремезного лоба, яким можна було колоти горіхи. Він саме закінчив із грибним супом та приготувався поласувати шніцелем, як навпроти всівся Пилип.

— Приперся, вовкулако, — привітався пан Опецько.

Олефір кивнув, замовив холодної води з цитриною і осяяв агента дружньою посмішкою.

— Не псуй апетит. І без тебе виразка, — сказав чоловік неприязно.

— Доброго дня, пане Дем'яне, — протуркотів Пилип. — Чи не приділите мені кілька хвилин вашого дорогоцінного