Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

— Якщо це подвійна гра, Солітер, то я знайду вас і вб’ю — навіть якщо це буде останнє, що зроблю. У вас є аркушик паперу з олівцем?

— Зачекайте! — схвильовано озвалася Солітер. — Так, я готова!

«Якщо це підстава, — подумав Бонд, — то все це мало би бути вже готове».

— Будьте на Пенсильванія-стейшн рівно о десятій двадцять. Шукайте «Срібний фантом» до... Бонд завагався... до Вашингтона. Вагон 245, купе «Н». Скажете, що ви — місіс Бріс. Квиток у кондуктора: на випадок, якщо мене там ще не буде. Проходьте прямо в купе і чекайте на мене там. Усе зрозуміло?

— Так, — підтвердила дівчина. — І дякую вам! Дякую!!

— Але зробіть так, щоби вас не впізнали, — порадив Бонд. — Накиньте вуаль чи щось таке!

— Звісно, — погодилася дівчина. — Обіцяю... Справді обіцяю! А тепер я мушу бігти!

І вона повісила слухавку.

Бонд поглянув на тепер безмовну слухавку й поклав її на важіль.

— Ну що ж, — сказав сам собі. — Побачимо, що з того вийде.

Він підвівся з крісла і потягнувся. Підійшовши до вікна, визирнув. Нічого особливого. Думки його гарячково стрибали. Бонд здвигнув плечима і знову підійшов до телефона. Поглянув на годинник. Була сьома тридцять.

— Служба обслуговування номерів. Доброго ранку! — озвався мелодійний голосок.

— Принесіть мені, будь ласка, сніданок у номер, — сказав Бонд. — Подвійний ананасовий сік, кукурудзяні пластівці з вершками, омлет із беконом, подвійне «еспресо» та грінки із джемом.

— Прийнято, сер! — і дівчина повторила замовлення. — Чекайте!

— Дякую!

— Завжди раді вас обслужити, сер!

Бонд похмуро посміхнувся.

«Засуджений до страти замовляє розкішний сніданок», — розмірковував. Сівши біля вікна, втупився у безхмарне небо, неначе видивляючись своє майбутнє.

А десь у Гарлемі, біля великого комутатора, «Шепотун» знову зв’язувався з містом, передаючи детальний опис Бонда усім «Очам»: «Перевірити усі аеропорти, усі залізничні вокзали. На перетині 5-ї авеню і 55-ї стріт пильнувати головний вхід готелю «Сент-Реджіс». «Містер Біґ» наказує контролювати усі виїзди з міста. Передайте далі... Всім аеропортам та залізничним вокзалам...»

«Срібний фантом»

Прикривши обличчя коміром нового плаща, Бонд непомітно вислизнув з готелю через аптеку-закусочну на 55-й стріт, що примикала до «Сент-Реджісу».

При вході почекав на таксі та стрибнув у авто, коли те лише під’їжджало, відчинивши дверцята великим пальцем травмованої руки і кинувши легку валізу на сидіння. Таксі майже не сповільнило руху.

Негр, котрий стояв поруч зі скринькою для збору пожертв кольоровим ветеранам корейської війни, та його напарник, який колупався під капотом нібито несправної машини, продовжували стовбичити біля готелю, аж поки, значно пізніше, їх не відкликав сигналами — два короткі та один довгий — чоловік, що проїздив повз них у авто.

Але Бонда таки помітили — вже коли він полишав таксі на Пенсильванія-стейшн. Негр, який прогулювався поблизу з плетеним кошиком в руках, одразу ж зайшов у телефонну будку. Годинник показував чверть на одинадцяту.

Залишалося тільки п’ятнадцять хвилин до відправлення, й зненацька одному з офіціантів вагона-ресторану стало зле, і його відразу ж замінили іншим. Новенький отримав детальні інструкції телефоном. Шеф-кухар почав бурчати, що тут щось не так, але новенький сказав йому кілька слів, від чого шеф зробив великі очі й замовк, побожно торкнувшись свого амулета — червоної квасолини — котрий висів у нього на шнурочку на шиї.

Бонд швидко пройшов через засклений перехід до колії № 14 та свого потяга. У напівтемряві підземної станції, розтягнувшись на добру чверть милі, дрімав сріблястий експрес. Десь далеко попереду гуділи додаткові генератори подвійного дизеля потужністю 4000 кінських сил. На елегантному локомотиві, під електричними лампочками царствено висвічувалися горизонтальні пурпурові та золоті смуги — кольори «Сіборд Рейлроуд». Машиніст та помічник, які мали вести експрес на південь перші двісті миль, готові до відправлення, ліниво сиділи в сяючій чистотою алюмінієвій кабіні, що на дванадцять футів вивищувалася над колією, приглядаючись до показників шкали тиску повітря й амперметра.

Унизу, в безмовній залізобетонній западині міста, було тихо, і кожен звук тут гулко відлунював.

Пасажирів було небагато. Решта підсядуть у Ньюарку, Філадельфії, Балтиморі й Вашингтоні. Бонд пройшов добру сотню ярдів, і його кроки дзвеніли на порожній платформі, аж поки він не побачив, ближче до хвоста потяга, вагон 245. Кондуктор пульманівського вагона стояв біля дверей. Він був в окулярах. Чорне обличчя знуджене, але привітне. Під вікнами вагона широкими літерами, золотом по коричневому, було написано: «Річмонд, Фредеріксбург і Потомак», а, трохи нижче: «Белльсильванія» — назва пульманівського вагона. Тонка струминка диму системи опалення здіймалася над дверима.

— Купе «Н», — сказав Бонд провідникові.

— Містер Бріс? Місіс Бріс щойно піднялась у вагон. По коридору — прямо.

Піднявшись у вагон, Бонд пройшов тьмяним оливково-зеленим коридором із товстим килимом на підлозі. У вагоні стояв звичний для американських потягів запах задавненого сигаретного диму. Оголошення на стіні сповіщало: «Потрібна додаткова подушка? Звертайтеся до провідника вашого вагона. Його звати Семюель Д. Болдвін». Знизу прикріплена карточка.

Купе «Н» було приблизно посередині вагона. В купе «Е» сиділа респектабельна сімейна пара, всі інші купе — незайняті. Двері «Н» були зачинені. Бонд посмикав ручку, але купе виявилося замкненим зсередини.

— Хто там? — стурбовано відгукнувся жіночий голос.

— Це я, — відповів Бонд.

Двері відчинилися. Бонд зайшов усередину, поставив валізу і замкнув за собою двері.

Дівчина була в строгому чорному костюмі. Сітчаста вуаль спадала з крисів її маленького чорного солом’яного капелюшка. Рука у теж чорній рукавичці притиснута до горла. Крізь вуаль Бонд міг розгледіти бліде обличчя та розширені від жаху очі. Вона була дуже гарною і нагадувала радше француженку.

— Слава Богу! — видихнула вона.

Бонд швидко оглянув купе. Відчинив двері туалету і зазирнув усередину. Нікого.

Голос на платформі гукнув:

— Відправляємося! Займіть свої місця у вагоні!

Почувся брязкіт металевої сходинки, яку прибирав кондуктор, двері зачинились, і потяг плавно покотився рейками. Монотонно дзижчали дзвінки, коли експрес минав автоматичні сигнали. Постукували колеса на стиках, і нарешті поїзд почав набирати швидкість. Вони мчали вдалину — на краще це було, чи на гірше.

— Яке сидіння вам до вподоби? — запитав Бонд.

— Мені все одно, — озвалася дівчина. — Вибирайте самі.

Бонд усівся, здвигнувши плечима, спиною до дизеля. А загалом волів сідати обличчям — за рухом потяга.

Дівчина нервово сіла навпроти. Вони були усе ще в довгому тунелі, якою філадельфійська гілка виходить з міста.

Солітер зняла капелюшок, відстібнула сітчасту вуаль та поклала їх на сидіння поруч із собою. Вийняла кілька шпильок, злегка хитнула головою, і важке чорне волосся розсипалося по плечах. Під очима в дівчини залягли