Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

— З ким?! — перепитав М.

— Із Ф-е-л-і-с-і-є-ю, — Бонд по звуках вимовив ім’я. — Це моя нова секретарка з Вашингтона.

— А, зрозуміло!

— Гадаю, мені слід з’їздити на фабрику, про яку ви говорили, — у Сан-Педро.

— Хороша думка.

— Але у «федералів» можуть бути інші плани — тож я й хотів з вами порадитися.

— Розумію, — зронив М. — То як там бізнес?

— Багатообіцяючий, сер, — відповів Бонд. — Але поки що йде туго. Фелісія сьогодні ж віддрукує повний звіт для вас.

— Гаразд, — озвався М. — Щось ще?

— Ні, це все, сер. І — дякую за підтримку!

— Усе в порядку. Тримайтеся! До побачення!

— До побачення, сер!

Бонд поклав слухавку і вишкірився. Він уявив, як М. телефонуватиме начальникові штабу: «007-й уже має проблеми з ФБР. Той недотепа поїхав учора в Гарлем і вколошкав там трьох людей «Містера Біґа». Вочевидь, сам поранений, але несерйозно. Змушений утікати з міста разом із Лейтером, цеерушником. Вони їдуть у Сент-Пітерсберг. Краще попередити «А» та «С». Ми очікуємо, що до кінця дня з нами зв’яжеться Вашингтон. Скажіть «А», що я йому співчуваю, але 007-му особливо довіряю, тож я переконаний, що він діяв у межах самооборони. Таке більше не повториться тощо.... Зрозуміли?»

І Бонд знову вишкірився, уявивши собі відчай Деймона й те, скільки локшини йому доведеться навішати на вуха Вашингтона — і це при тому, що йому потрібно розплутати немало таких англо-американських клубків.

Задзвонив телефон. То був знову Лейтер.

— Послухайте-но мене, — почав. — Усе трохи заспокоїлося. Здається, трійця, яку ви вчора порішили, — ще ті мерзотники: «Хи-Хи Джонсон», Сем «Маямі» та чоловік на прізвисько «Мак-Щось». Усіх їх давно розшукували з різних приводів, тож ФБР вас прикриє. Звісно ж, не дуже охоче, бо поліція аж казиться! Фебеерівське начальство вже розпитувало мого боса про вас — ще й витягши його з теплого ліжечка! — та вимагало вашої висилки додому — певно, з ревнощів, мушу вам сказати, але все вдалось якось залагодити: за умови, що ми негайно полишимо місто. Це також уже вирішено. Проте ми не можемо виїхати разом. Тож ви поїдете потягом, а я полечу літаком. Записуйте!

Бонд притиснув слухавку плечем і потягнувся за папером та олівцем.

— Диктуйте, — сказав.

— Відправлення — зі станції Пенсильванія. Колія

14-та. Десята тридцять ранку. Потяг називається «Срібний фантом». Прямий рейс до Сент-Пітерсберга зі зупинками у Вашингтоні, Джексонвілі й Тампі. Я замовив вам шикарне купе. Номер вагона 245, купе «Н». Квиток, виписаний на ім’я Бріса, буде в кондуктора. Тож просто виходьте на колію 14 і сідайте у поїзд. Негайно проходьте в купе й замкніться зсередини, аж поки потяг не рушить. Я ж за годину вилітаю літаком компанії «Істерн»49, тож від цієї миті ви будете тут самі. Якщо виникнуть труднощі, телефонуйте Декстерові, але не дивуйтеся, коли він накинеться на вас, як собака. Потяг прибуває на кінцеву станцію завтра пополудні. Візьміть таксі та їдьте у котеджне містечко в Еверґлейдс, Галф Бульвар Вест, що на Сансет Біч. Це місце називається Островом Скарбів, і там розташовані усі готелі узбережжя. Воно з’єднане з Сент-Пітерсбергом дамбою: таксист знає. Я чекатиму на вас там. Усе записали? І, заради Бога, — будьте обережні! Я справді прошу вас про це. «Містер Біґ» неодмінно захоче вас дістати, тож поліцейський ескорт до потяга лише допоміг би йому в цьому. Візьміть таксі і постарайтеся ніде не висовуватись. Я надіслав вам новий капелюх та бежевий плащ. За номер у вашому готелі «Сент-Реджіс» заплачено. Це все. У вас є запитання?

— Усе складається ніби непогано, — зауважив Бонд. — Я переговорив із М., і він сказав, що в разі чого залагодить справу з Вашингтоном. Ви також будьте обережніші, — додав. — У переліку ви наступний — одразу ж за мною. Побачимося завтра. Бувайте!

— Я буду обережним, — пообіцяв Лейтер. — Бувайте!

Було вже пів на сьому, і Бонд підняв жалюзі у вітальні та спостерігав у вікно, як зароджується ранок. Унизу все ще темніло, але верхівки велетенських бетонних сталагмітів уже зарожевіли, і промені сонця підсвічували одне за одним вікна у хмарочосах — неначе ціла армія прибиральників повільно спускалася вниз, обходячи свої володіння та вмикаючи світло.

Прийшов поліцейський хірург, пробув у номері болісну для Бонда чверть години й пішов.

— Перелом, — оголосив. — За кілька днів загоїться. Де це вас так?

— Притиснув дверима, — пояснив Бонд.

— Надалі тримайтеся подалі від дверей, — порадив хірург, — небезпечна це річ, двері... Їх слід було б заборонити законом. Вам ще поталанило, що не голову прищемили.

Коли він урешті пішов, Бонд закінчив пакувати речі. Й саме розмірковував, чи не зарано замовляти сніданок, коли задзвонив телефон.

Бонд очікував почути грубий голос когось із поліції чи ФБР. Натомість дівочий голос, низький і настійливий, запитав містера Бонда.

— А хто його питає? — поцікавився той, аби лише виграти час.

— Я знаю, що це ви, — проказав голос, і Бонд відчув, що дівчина говорить упритул до слухавки. — Це Солітер, — ледь видихнула вона.

Бонд вичекав, намагаючись уявити, що відбувається на тому кінці дроту. Чи сама вона була? Чи говорила з домашнього телефона з багатьма відводками, до яких прикипіли сторонні слухачі, й тепер напружено та холодно ловили кожне слово? Чи був із нею поруч «Містер Біґ», а очі його невідривно стежили за кожним її рухом? І перед ним — олівець із блокнотом, аби підказати їй наступне запитання?

— Послухайте, — сказав голос, — я маю поквапитися. Ви повинні мені вірити. Телефоную з аптеки, але мушу негайно повернутись у свою кімнату. Будь ласка, повірте мені!

Бонд витягнув з кишені носовичок і сказав крізь нього:

— Якщо мені вдасться розшукати містера Бонда, то що йому передати?

— Чорт забирай! — істерично вигукнула дівчина. — Присягаюся своєю матір’ю і майбутніми дітьми — мені слід якнайшвидше забратися звідси! І вам також! Ви повинні взяти мене зі собою. Я допоможу вам. Знаю багато його секретів. Але покваптеся: розмовляючи з вами, я ризикую своїм життям! — гарячково прокричала вона і розпачливо схлипнула. — Заради Бога, вірте мені! Ви повинні! Повинні! Повинні!

Бонд помовчав, напружено розмірковуючи.

— Послухайте, — знову озвалася вона, але цього разу вже якось безбарвно і навіть безнадійно. — Якщо ви не візьмете мене зі собою, я накладу на себе руки! То візьмете чи ні? Ви хочете моєї смерті?

Якщо вона й грала роль, то грала її дуже добре. Це був