Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

не вкриті снігом, гранітні схили. Серед самотніх вершин шаленів лютий антарктичний вітер; він стихав лише ненадовго, а в його диких завиваннях вчувався несамовитий свист сопілки; ці звуки тривали нескінченно і через якісь підсвідомі спогади викликали у мене тривогу і навіть вселяли страх. Увесь краєвид нагадував мені дивні й тривожні азійські картини Миколи Реріха[50], а також іще більш дивні й тривожні описи лиховісного плато Ленґ[51] зі страшного Некрономікона божевільного араба Абдула Альхазреда. Пізніше я пошкодував, що в бібліотеці коледжу зазирав у цю жахливу книгу.

Сьомого листопада гірське пасмо на заході тимчасово зникло з поля зору; ми проминули острів Франкліна, а наступного дня в далечині розгледіли вершини гір Еребус і Террор на острові Росса, які проступали на тлі довгого гірського ланцюга Перрі. На сході довгою білою смугою височів великий крижаний бар’єр, що здіймався на 200 футів угору подібно до прямовисних скель біля берегів Квебека, він і був кінцевим пунктом навігації у південному напрямку. Опівдні ми увійшли до протоки Мак-Мердо і кинули якір неподалік неспокійного вулкана Еребус. Чіткі обриси цього велетня здіймались проти східного неба на 12 700 футів[52] і нагадували японську гравюру зі священною Фудзіямою, а одразу ж за ним примарно білів тепер уже згаслий вулкан Терор, висота якого дорівнює 10 900 футам[53]. Еребус час від часу вивергав хмари диму, і один із наших помічників — обдарований аспірант, юнак на прізвище Денфорт — помітив щось подібне до застиглої лави на засніженому схилі. Він зауважив, що ця гора, відкрита 1840 року[54], стала джерелом натхнення для По, який за сім років по тому написав:

В серці в мене конали вулкани,

Наче лави нестримної сплав,

Наче магми сірчистої справ,

Що колись в крижані океани

Грізний Янік потужно зливав,

Що із стогоном в сиві тумани

На полярні поля виливав[55].

Денфорт був великий шанувальник такої літератури і міг говорити про По без угаву. Сам я цікавився цим автором виключно тому, що він зробив Антарктиду місцем дії єдиного свого великого твору — бентежної та загадкової «Повісті про пригоди Артура Гордона Піма». На пустельному узбережжі та на крижаному гребені віддалік голосно верещали і плескали своїми ластами міріади кумедних пінгвінів, а у воді було повно вгодованих чайок, які або плавали, або вигідно влаштувалися на повільно дрейфуючих крижинах.

Дев’ятого числа, одразу після полуночі, ми на маленьких човнах з великим труднощами дістались до острова Росса; від кожного судна протягли канати і влаштували підвісну вантажну переправу. Після перших кроків по антарктичній землі ми почувалися напрочуд збудженими і схвильованими, навіть попри те, що до нас тут уже побували експедиції Скотта і Шеклтона. Наш табір, облаштований просто біля підніжжя вулкана, був тимчасовим, а штаб експедиції залишався на «Аркгемі». Ми спустили на берег усі бурові установки, собак, сани, намети, продовольство, каністри з бензином, експериментальний пристрій для розтоплювання льоду, апарати для фото- та аерозйомки, запасні частини для літаків та інше спорядження включно з трьома мініатюрними радіоприймачами (на додачу до тих, що були встановлені у літаках), які мали допомагати нам підтримувати зв’язок із «Аркгемом» з будь-якої частини антарктичного континенту. Через радіопередавач на «Аркгемі» ми могли підтримувати зв’язок із зовнішнім світом, регулярно відправляючи повідомлення про хід експедиції до газети Аркгем Едвертайзер, що мала свою радіостанцію в Кінґзпорт-Гед у Массачусетсі. Ми сподівалися упоратися з роботою до закінчення антарктичного літа, але якщо це виявиться неможливим, могли перезимувати на «Аркгемі», відрядивши «Міскатонік» додому по свіже продовольство, поки не замерзло море.

Я не маю наміру повторювати усе, що писали газети про початок нашої роботи: про сходження на Еребус, про кілька успішних бурінь на острові Росса, про нечувану швидкість роботи пристрою Пебоді, хоча бурити доводилося у твердій породі; про попереднє випробування пристрою для розтоплювання льоду, про небезпечний підйом на крижаний хребет із саньми та спорядженням і про складання п’яти величезних літаків[56] у таборі на крижаній вершині. Здоров’я членів нашої експедиції — двадцяти чоловіків і п’ятдесяти п’яти аляскинських їздових собак — було чудовим, щоправда, ми дотепер не переживали ані згубних морозів, ані хуртовин. Температура переважно трималася на позначках від мінус чотирьох до мінус семи градусів, до такої ми звикли у Новій Англії, де зими бувають вельми суворі. Наш табір на хребті був проміжним, ми думали зберігати там бензин, продовольство, динаміт та інші припаси. Для транспортування потрібних експедиції матеріалів ми могли розраховувати лише на чотири літаки, а п’ятий з пілотом і двома моряками залишався на базі, щоб з «Аркгема» можна було до нас дістатися, навіть якщо ми втратимо решту літаків. Пізніше, коли частина літаків звільнились би від перевезення обладнання, один або два можна було б використати на маршруті між основною базою і ще одним тимчасовим табором на відстані шестисот-семисот миль, у південній частині великого плато неподалік льодовика Бірдмора. Незважаючи на повідомлення усіх дослідників про заметілі та шквальні вітри, що постійно дмуть із плато, ми вирішили відмовитися від проміжних баз задля економії та ефективності роботи.

У радіограмі від двадцять першого листопада ми повідомили про захопливий чотиригодинний безпосадковий переліт над безмежною крижаною рівниною, про високі гірські піки на заході й про ревіння двигунів нашого літака, що відлунювало в неосяжній тиші. Вітер майже не перешкоджав польоту, а радіокомпас допоміг знайти дорогу крізь густу імлу. Коли попереду між 83 і 84 градусами південної широти забовванів якийсь масив, ми зрозуміли, що досягли льодовика Бірдмора, найбільшого долинного льодовика світу; тут на зміну льодовому покриву моря прийшло похмуре гористе узбережжя. Нарешті ми справді вступали до краю білої тиші крайнього півдня, і щойно ми це усвідомили, як вдалині, на сході, побачили пік гори Нансена[57] заввишки майже 15 000 футів.

Успішно розбитий табір над льодовиком з координатами 86 градусів 7 мінут південної широти і 174 градуси 23 мінути східної довготи, феноменально швидке й успішне буріння та підривні роботи у кількох місцях, до яких ми діставались на собаках або на літаках, стали тепер надбанням історії, як і важке, проте тріумфальне сходження Пебоді із двома студентами, Гедні й Керроллом, на гору Нансена, яке вони здійснили тринадцятого — п’ятнадцятого грудня. Ми перебували на висоті 8500 футів[58] над рівнем моря, і коли пробна свердловина виявила під шаром снігу і льоду тверду породу вже на глибині дванадцяти футів, довелося застосувати невеликий пристрій для розтоплення льоду, пробурити свердловини і провести підривні роботи там, де жоден дослідник до нас ніколи не сподівався добути зразків. Отримані у такий спосіб докембрійські граніти й піщаники підтвердили наше припущення про те, що плато і велика частина континенту на захід мають однакове походження, на відміну від районів, розташованих на схід від Південної Америки; ми тоді вважали, що ці райони утворюють інший, менший за розмірами континент, відокремлений від більшого ділянкою замерзлої води, що з’єднує моря Росса й Ведделла; втім, Берд пізніше спростував нашу гіпотезу.

У деяких зразках піщаників, які після буріння і підривних робіт