Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А там уся фішка в його доньці, — усміхнулася Жанна. — Як каже Любомир, у цьому ритуалі ім’я королеви не змінюється.
— І як її звати?
— Клієнт називає її Ельвірою.
— А вона точно його донька?
— Хрін знає. Це ж гра.
— Гарна мала?
— Просто бомба. —Лілова дівчина кивнула на смартфон Софії. — Знайди фотки Джейн Марч.
— Зараз... — Софія відкрила браузер. — Модель?
— Акторка, ще з дев’яностих. Грала із Брюсом Віллісом у «Кольорі ночі». Знайшла?
На екрані смартфона виникло юне обличчя з азійськими очима та кирпатим носиком. Врода партнерки Брюса була сейсмічною, як і належало богині кінематографу. Чорно-біле фото підкреслювало графічну витонченість її рис.
— Та ну, — не повірила Софія.
— Копія. — Жанна також відпила з пляшки. — Іноді в нашій роботі випадають бонуси. Ти облизуєш отаку солоденьку шоколадку. І тобі за це ще й платять.
— Якщо довго облизувати, язик заболить.
— А ти спробуй, — підморгнула Софії лілова дівчина. — Тоді й поговоримо.
— А куди ж я подінуся?
— От тоді й поговоримо. — Жанна знову взялася за сигарети; її погляд пробіг задимленою кімнатою і зупинився на свіжому педикюрі Софії. — Але врахуй: клієнт вимагає справжньої спеки. Пажа не прокотить.
— Хочеш мене потренувати? — Софія розв’язала пасок халата. — Ти ж розумієшся на справжній спеці, я знаю.
— Мені здається, що ти і без тренувань усе зробиш на дванадцять балів.
— І чому тобі так здається? — Донька інженера поклала на столик спочатку ліву ногу, тоді праву.
— Не розбий келихи, — розсміялася Жанна. — Я не про секс. Не в ньому справа.
— А в чому?
— Коли почнеться гра, ми всі посідаємо за столики. На кожному буде лежати аркуш паперу та ручка. Кожна має написати Ельвірі любовного листа.
— Прикольно. — Софія дотягнулася ногою до Жанни, спробувала зачепити пальцями пасок її халату.
— Припини, — Лілова дівчина підвелася, пройшлася кімнатою; її босі ступні пірнали у високий ворс килима, наче в траву. — Це не просто любовний лист. Ми повинні написати, як хочемо Ельвіру. Як вона нам подобається. Як ми збуджуємося від її вроди. Що мріємо зробити з нею в ліжку. Ми маємо фантазувати. Усе, що заманеться. Але без трьох «с».
— Трьох «с»?
— Страпон, сеча, садизм.
— Це добре. — Софія допила лікер. — Добре, що без садизму.
— А інше тобі подобається?
Донька інженера вирішила не відповідати на це питання. Просто сказала:
— Маніячок грає в школу.
— У кожного свої таргани в голові.
— Точно, — кивнула Софія. — Таргани.
— А ще він вимагає, щоби листи були емоційні та збуджуючі.
— Еротичні?
— Ага, — кивнула Жанна, присідаючи перед згаслим комином. — Наші дівчата перед тим лазять у мережі, шукають всякі порнушні романи. Але за таке клієнт штрафує. Якщо відчує щось запозичене — знімає п’ятдесят відсотків платні. Наполягає, щоби були суто особисті емоції. Каже, нехай це не буде висока література, проте щось щире та справжнє.
— Справжні емоції, справжня спека, — зітхнула Софія. — Маніячок хоче справжнього. Дивиться на екрані, як тьолки відлизують його доньці і дрочить на якесь там «справжнє». Мутний виродок. А він читає ту всю писанину?
— Він слухає. — Жанна повернулася до дивана. — Коли всі напишуть, Ельвіра має вголос прочитати листи й сама обрати ту, із якою буде трахатися перед камерами. Тоді належить зробити в ліжку все те, про що обрана нею написала в листі. А ми всі маємо стояти і дивитися. Біля стіни, щоби не заважати камерам.
— І довго це триває?
— Та майже всю ніч.
Лілова дівчина подумала й уточнила:
— Усю ніч, із дванадцятої до ранку. До восьмої-дев’ятої.
— Йоперний театр... — видихнула Софія. — І така хєрня його збуджує?
— Напевне. Він добре платить. І нам, і Любомиру.
— Хоч це радує. — Софія потягнулася всім тілом, — Люблю твори на вільну тему.
— І я про те. — Пальці Жанни знайшли Софіїне вушко. — Ти розумна, книжки читаєш. Напишеш щось класне. Якщо клієнту сподобається, дасть тобі премію.
— Велику?
— Одного разу дав штуку баксів.
— Кому?
— Була в нас така Ліза. Професорська донька. Знала, звідки списувати.
— І кого тут тільки не було, — гмикнула Софія. — А куди та Ліза поділася?
— Біс її знає.
— Закопали?
— Та кому вона потрібна, щоб її закопувати? Поїхала до Європи або щось таке.
— Ага, «щось таке».
— Та жива вона, не переймайся.
— Я не через неї переймаюся.
— Усе буде добре, не сси.
— Я повірю.
— Є варіанти?
Вони мовчали хвилину або й більше. Жанна масувала Софіїне вушко, десь за стіною ледь чутно пульсували «Deep Purple».
— І все це завжди так само? — запитала Софія після мовчанки.
— Що — «усе»?
— Цей ритуал чи як його назвати.
— Іноді клієнт наказує Ельвірі обрати двох і замутити груповуху. — Пальці Жанни перебралися від вушка до підборіддя. — Але окрім того жодної різноманітності.
— А ти любиш різноманітність, — констатувала Софія, намагаючись укусити її вказівний палець.
— Як до чого.
— Ось ти пофарбувалася в ліловий.
— Тобі не подобається?
— Мені більше подобалося, коли ти була блонді.
— Тоді не чіпляйся до мене. — Жанна підвелася, розв’язала пасок, знизала плечима й дозволила халату ковзнути на підлогу.
Відтак показала Софії язика, повернулася до неї, вигнула спину. Сідниці лілової дівчини затанцювали тверк.
Софія зістрибнула з дивана. Її халат злетів до низької стелі, розгорнувся і спланував на столик, перекидаючи пляшку й келихи. Під дзвін розбитого скла, регочучи на все горло, дівчата впали на килим.
Через шість годин після фатальної зустрічі халата з посудом Софія і Жанна, а з ними ще шестеро дівчат усілися за пластмасові столики в підвальному приміщенні клубу.
Столики півколом оточували широку софу, на якій у позі натурниці сиділа Ельвіра. Як на Софіїн смак, зачіска у стилі шістдесятих ідеально пасувала олімпійським рисам її обличчя. А стрункі лінії тіла підкреслювало вузьке плаття, скроєне із тканини, що нагадала Софії сітку у футбольних воротах. Плаття-сітка нічого не приховувало, жодної білизни під ним не було.
Лице Ельвіри здавалося замороженим. Софія марно намагалася зустрітися з нею поглядом або
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Патерн, Володимир Львович Єшкілєв», після закриття браузера.