Читати книгу - "Лялька, Айрін Сторі Irene Story"

Тиждень роботи, пошуків та здогадок. П’ять мобільних груп слідчих та експертів намагались виявити докази присутності вбивці в житті жертви. Поки що не було цілісної картини того, що відбувалось з п’ятьма різними людьми до моменту їхньої смерті. Але одне точно було з’ясовано – вони не були знайомі один з одним. Чи було це важливим? Так. Чи стало це одним з рішень проблеми? Ні. Чи стало легше від цього Елені? Безперечно. Серед вбитих вона знала лише Мартіна, а інші жертви були їй не відомими. Це могло означати, що ця серія вбивств ніяк не була пов’язана з сеньйорою Рівера – і вона могла спати спокійно. А вбивство Мартіна Велеса було, на жаль, випадковим. Принаймні така версія була більш комфортною для Елени в розумінні. Але їй не давала спокою та колекція моторошних ляльок. Перед сном Елена кожен день розглядає ту єдину фотографію, яку встигла зробити до того, як цих маріонеток вкрали з її колишньої квартири. Лише на п’ятий вечір тисячного перегляду цього фото в Елени з’явилась ідея. І вона вирішила її втілити в життя зранку наступного дня.

Ранок приніс Елені звістку з Мадрида, що справа її чоловіка завершена за недостатньою кількістю доказів. Ті, що були наявні, вказували, що справді чоловік скоїв самогубство. А записка, в якій він нібито звинувачував дружину у всьому... Слідчі це пояснили проявом зміненої свідомості, і як наслідок, сеньйор Рівера все ж таки вбив себе. Чи змінив цей факт якось життя Елени? Ні. Вона й так знала, що ні в чому не винна. Все, що залежало від неї, вона зробила як за життя свого чоловіка, так і після. Інколи в Елени з’являлась думка, що це відрядження в Севілью дійсно було для неї певним спасінням. Натомість вона мала б весь час знаходитись в їхній спільній квартирі, зі спільними фотографіями, зі спільним усім. А тут в Севільї, хоч і було складно, але все ж таки були інші люди, інше оточення і робота. Робота, яка вимагала від неї максимальних сил. Робота, що зараз стала першочерговим завданням, з яким їй одній було не впоратись. Те, що їй допомагав Альдо, – було корисним. Але Елена не хотіла б розділяти розслідування тільки з однією людиною, тим паче з тією, яка й до її приїзду працювала тут. Тому зранку вона прийняла ще одне рішення, яке вирішила об’єднати з попереднім.

Через пять годин в один з поліцейських відділів Севільї зайшла група з чотирьох людей. Дві жінки та два чоловіки. Всі приблизно одного віку. Всі в ділових костюмах. В однієї з жінок була на плечі жіноча сумка середнього розміру і, в поєднанні з обтислими чорною спідницею та сірою блузою, створювала образ бізнес-леді. Інша жінка нижче зростом, чи так здавалось через відсутність підборів (вона була в кедах), підтримувала правою рукою велику сумку через плече, яка була схожа на портфель. Її окуляри з діоптріями перекривали половину її обличчя, а каштанове волосся стирчало, як гілки в їжака. В одного з чоловіків в руках був кейс, схожий на той, які носять з собою медики, та рюкзак на спині для ноутбука. В іншого чоловіка в руках не було нічого, хоча в нього єдиного була помітна зброя, яка кріпилась ремінцями під піджаком. Так виглядала команда мрії слідчого відділу: психолог-аналітик, шукач інформації, експерт-кримінолог та оперативник з бойовим досвідом. І ця  команда була підкріпленням з Мадриду, яка вилетіла в Севілью, одразу після першого дзвінка-прохання Елени. Це були люди, яким пані прокурор довіряла, не дивлячись ні на що.