Читати книгу - "Поліція"

— Нормально. Дружина скаржиться, що я надто багато працюю. Але коли я приходжу додому, вона теж скаржиться. Знайома пісня, чи не так?

Хаген видав невизначений звук, який міг означати саме те, що співрозмовник хотів почути.

— Ти пам’ятаєш день свого весілля?

— Так, — відповів Хаген, кинувши побіжний погляд на годинник. Не тому, що він не знав, котра зараз година, а для того, щоб подати сигнал Антону Міттету.

— Найгірше те, що коли ти стоїш біля вівтаря і відповідаєш «так» усій цій вічності, ти справді хочеш сказати «так». — Антон глухо засміявся, хитаючи головою.

— Ти хотів про щось поговорити зі мною? — нагадав Хаген.

— Атож, — Антон провів указівним пальцем по переніссю. — Учора на чергуванні з’явився один медбрат. Він здався мені трохи підозрілим. Не знаю, чому, але ти розумієш, як старі пройдисвіти, як оце ми, це чують. І я пробив його. Виявилось, що три-чотири роки тому він був замішаний в одному вбивстві. Його випустили, знявши підозри. Але все одно.

— Розумію.

— Я подумав, що краще розповісти тобі про це. Ти ж можеш поговорити з керівництвом лікарні. Можливо, його як-небудь непомітно переведуть.

— Я потурбуюся про це.

— Дякую.

— Це тобі спасибі. Хороша робота, Антоне.

Антон Міттет жартома вклонився своєму співбесіднику. Він був радий, що Хаген подякував йому. Радий, бо схожий на ченця голова відділу був єдиною людиною в поліції, перед ким він був у боргу. Саме Хаген витягнув Антона після тієї справи. Саме він подзвонив начальникові поліції Драммена і сказав, що вони покарали Антона занадто суворо і що коли в Драммені не потрібен його досвід, то Поліцейському управлінні Осло він безперечно потрібен. Так і вийшло. Антон став служити в черговій частині кримінального управління в районі Грьонланн, а жив, як і раніше, в Драммені — тільки на такі умови була згодна Лаура. І коли Антон Міттет спустився ліфтом у чергову частину на другому поверсі, він відчував, що йде більш пружною ходою, трохи більше випроставши спину, і навіть з усмішкою на губах. І він відчував — так, насправді відчував, — що це може стати початком чогось хорошого. Треба б купити квіти для… Він передумав. Квіти для Лаури.

Катрина дивилася у вікно, набираючи на клавіатурі номер. Її квартира розташовувалася на так званому високому першому поверсі. Такому високому, що вона не бачила людей, котрі проходять мимо тротуаром. Але й не надто, бо їй було видно їхні розкриті парасольки. А за краплями дощу, які розбивалися об шибку під поривами вітру, їй було видно міст Пюддефіордсбруен, місце з проваллям у горі на іншій стороні фіорду, в районі Лаксевогу. Але наразі вона дивилася на екран п’ятдесятидюймового телевізора, де хворий на рак учитель хімії варив метамфетамін. Їй це здавалося досить кумедним. Вона купила телевізор, керуючись девізом «Усі самотні люди хочуть великі телевізори». DVD-диски були розставлені на двох полицях під програвачем «Маранц» дуже вибірково. На першому і другому місцях ліворуч на полиці з класикою стояли фільми «Бульвар Сансет» і «Спів під дощем», а серед нових фільмів на наступній полиці лідерство несподівано захопила «Історія іграшок — 3». Третя полиця була віддана CD-дискам, які Катрина із сентиментальності не віддала Армії порятунку, а зберегла для себе, хоча вони були скопійовані на жорсткий диск комп’ютера. У неї були однозначні переваги: вона слухала тільки глем-рок і прогресивну поп-музику, найчастіше британську, найбільше полюбляла трохи андрогінну: Девіда Боуї, «Спаркс», «Мотт Хупл», Стіва Харлі, Марка Волана, «Смол Фейсіз», «Роксі Мюзик» і — наостанок — «Зюде».

Учитель хімії згадував одну зі сварок з дружиною. Катрина поставила DVD-програвач на перемотування вперед і зателефонувала Беаті.

— Льонн.

Голос був дзвінкий, майже юний. І відповідь її давала саме стільки інформації, скільки було необхідно. Якщо людина відповідає по телефону, називаючи тільки своє прізвище, хіба це не означає, що вона живе у великій родині, і той, що дзвонить, має уточнити, з ким саме з Льоннів він хоче поговорити? Але в даному випадку прізвище Льонн носили лише вдова Беата Льонн та її дочка.

— Це Катрина Братт.

— Катрино! Давно тебе не чула! Чим займаєшся?

— Дивлюся телевізор. А ти?

— Програю своєму золотцю в «Монополію» і насолоджуюся піцою.

Катрина замислилася, скільки ж років має бути «золотцю». Мабуть, достатньо, щоб виграти у «Монополію». Ще одне шокуюче нагадування про те, як швидко плине час. Катрина хотіла було сказати, що, зі свого боку, вона втішається риб’ячими головами, але потім вирішила, що це буде надто банально, дуже вже по-жіночому. Саме подібних іронічних квазідепресивних розмов чекають від самотніх жінок замість слів про те, як справи йдуть насправді, і що вони не впевнені, чи зможуть жити без свободи. Упродовж кількох років вона час від часу подумувала зателефонувати Беаті, просто щоб Поговорити. Як то зазвичай вона базікала з Харрі Холе. І вона, і Беата були дорослими жінками-поліцейськими, в обох не було чоловіків, в обох батьки працювали в поліції, обидві мали інтелект, вищий за середній, були реалістками без ілюзій із тих, що навіть не мріють про принців на білих конях. Правда, від коней вони б не відмовилися, якби ті могли доставити їх туди, куди їм потрібно.

Вони могли б багато про що поговорити.

Але вона так і не стала нав’язуватися. Якщо, звичайно, справа не стосувалася роботи.

Можливо, Беата думала так само.

— Справа стосується такого собі Валентина Єртсена, — почала Катрина, — одного розбещувача, він уже помер. Знаєш такого?

— Зачекай, — вимовила Беата.

Катрина почула швидкий стук по клавішах і відзначила ще одну рису, що об’єднувала їх. Завжди в Мережі.

— Ах, цей… — сказала Беата. — Я бачила його кілька разів.

Катрина здогадалася, що Беата відкрила фотографію чоловіка. Говорили, що у Беати Льонн fusiform gyrus — частина мозку, що відповідає за розпізнавання осіб, — зберігає риси облич усіх людей, яких Беата будь-коли бачила. І в її випадку вираз «я ніколи нікого не забуваю» мав буквальний сенс. Її напевно вивчали дослідники мозку, бо вона була однією з тридцяти з чимось людей у всьому світі, хто мав таку саму здатність.

— Його допитували як у справі Тріванна, так і у справі Марідалена, — сказала Катрина.

— Так, я, здається, пригадую щось таке, — відповіла Беата. — Але начебто у нього в обох випадках було алібі.

— Одна з його сусідок у кооперативному будинку присягалася, що він провів вечір разом з нею у неї в квартирі. Моє питання таке: чи брали у нього проби на ДНК?

— Якщо у нього було алібі, то навряд чи. В ті часи аналіз ДНК був