Читати книгу - "Поліція"

Важке зітхання:

— Продовжуй.

— Я помітила, що ті дві справи розслідували різні групи, тільки два криміналісти і три слідчі брали участь в обох розслідуваннях. І ніхто із цих п’яти не міг точно знати, кого допитували у рамках цих справ. А оскільки жодну із справ не було розкрито, у них збіг термін давності, а об’єм тут — колосальний.

— Колосальний, це точно. І звичайно, правда, що ніхто не може згадати усього, що сталося в ході розслідування. Але усі, кого допитували, звісно, занесені до реєстру кримінальних злочинів.

— Про це я й кажу, — сказала Катрина.

— Про що саме?

— Коли людину приводять на допит, так би мовити, «з вулиці», її реєструють, а протокол допиту архівують у матеріалах справи, з якої її допитували. Але іноді трапляються помилки. Наприклад, якщо допитуваний вже знаходиться у в’язниці, з ним неформально розмовляють прямо в камері і не реєструють, оскільки він уже зареєстрований.

— Але матеріали допиту все одно архівуються разом зі справою.

— Зазвичай так. Але не в тому випадку, якщо це допит з абсолютно іншої справи, по якій людина проходить головним підозрюваним, а вбивство в Марідалені тільки згадується в ході допиту, так би мовити, з прицілом на майбутнє. Тоді увесь протокол допиту буде заархівований разом з матеріалами першої справи, а будь-які пошуки по імені не зв’яжуть цього допитуваного з іншою справою.

— Цікаво. І ти знайшла…

— Людину, яку допитували як головного підозрюваного у зґвалтуванні в Олесунні, поки вона відбувала термін за завдання тілесних ушкоджень і спробу зґвалтування неповнолітньої в готелі в Утті. Під час допиту чоловіка запитували про вбивство в Марідалені, але згодом протокол зберегли у справі про спробу зґвалтування в Утті. Цікаво те, що цю ж людину потім допитували у зв’язку зі вбивством у Тріванні, але тоді вже викликали звичайним способом.

— I? — В голосі Хагена уперше з’явилися ознаки зацікавленості.

— У цього чоловіка було алібі на час усіх трьох злочинів, — сказала Катрина і швидше відчула, аніж реально почула, як виходить повітря з кульки, яку вона надула для Хагена.

— Он як. Маєш для мене ще яку-небудь веселеньку бергенську історію?

— Є ще дещо, — відповіла Катрина.

— У мене зустріч за…

— Я перевірила алібі допитуваного. Воно було однаковим в усіх трьох випадках. Свідок, котрий підтвердив, що він був удома. Свідком цим виступала молода жінка, й у той час її свідчення визнали надійними. У поліції на неї нічого не було, вона ніяк не була пов’язана з підозрюваним, вони просто жили в одному будинку. Але якщо простежити за нею далі, відкриваються цікаві речі.

— Наприклад?

— Наприклад, розтрата, торгівля наркотиками і підробка документів. І якщо уважно прочитати протоколи її подальших допитів, у них завжди повторюється одне і те саме. Вгадайте, що.

— Лжесвідчення?

— На жаль, дуже рідко влаштовують такі перевірки, а вони б могли пролити нове світло на старі справи. Принаймні на такі старі й заплутані справи, як Марідален і Тріванн.

— Але як у біса звуть цю пані? — В голосі Хагена відчулося пожвавлення.

— Ір’я Якобсен.

— У тебе є її адреса?

— Так. Її можна знайти в реєстрі злочинів, у реєстрі населення і в парочці інших реєстрів…

— Чорт забирай, негайно викликати і допитати!

— …таких, як, наприклад, реєстр зниклих безвісти.

Осло надовго замовк. Катрині хотілося здійснити довгу прогулянку, спуститися до рибальських човнів на набережній Брюгген, купити пакет голів тріски, поїхати додому до своєї квартири на Меленпріс, неспішно приготувати обід і подивитися серіал «Кинутись зопалу», і тільки потім, за її припущеннями, знову має початися дощ.

— Добре, — відповів Хаген. — Але ти принаймні дала нам ниточку. Як звуть хлопця?

— Валентин Єртсен.

— І де він знаходиться зараз?

— Зараз… — Катринині пальці ковзали по клавіатурі. — Я не знаходжу його.

— Теж зник безвісти?

— Його немає в списку зниклих. І це дивно: його ніби здуло вітром з поверхні землі. Жодної відомої адреси, не зареєстровано жодного телефонного номера, навіть немає банківського рахунку. Не голосував на минулих виборах і за останній рік не купував квитків ані на потяг, ні на літак.

— У Google шукала?

Катрина засміялася і не могла зупинитися, аж поки не зрозуміла, що Хаген не жартує.

— Розслабтеся, — сказала вона. — Я знайду його. Попрацюю на своєму домашньому комп’ютері.

Вони закінчили розмову. Катрина піднялася, похапцем наділа куртку, бо хмари вже наповзали на місто з боку острова Аскей. Вона вже хотіла вимкнути комп’ютер, аж раптом їй в голову прийшла одна думка. Харрі Холе якось сказав їй, що люди часто забувають перевірити найбільш очевидне. Вона швидко застукала по клавішах. Почекала, поки відкриється сторінка.

Декілька голів у відкритому офісному просторі обернулися в її бік, коли вона вибухнула добірною бергенською лайкою. Але вона навіть не збиралася нікого заспокоювати чи пояснювати, що справа не в психозі. Харрі, як і завжди, мав рацію.

Вона підняла телефонну слухавку і натиснула клавішу повтору останнього виклику. Гуннар Хаген відповів після другого дзвінка.

— Я думала, ви спізнюєтеся на зустріч, — сказала Катрина.

— Переніс. Даю завдання по розшуку цього Валентина Єртсена.

— Не треба. Я щойно його знайшла.

— Он як?

— Нічого дивовижного в тому, що він мов крізь землю провалився. Хоча він справді провалився крізь землю.

— Ти маєш на увазі, що…

— Він помер, так. Про що є чіткий запис у реєстрі населення. Прошу вибачення за цю бергенську метушню. Піду додому, потішуся поїданням риб’ячих голів.

Коли вона поклала слухавку й підняла голову, за вікном уже почався дощ.

Антон Міттет відірвався від кавової чашки, помітивши Гуннара Хагена, що входив неспішною ходою в їдальню на сьомому поверсі Поліцейського управління. Антон деякий час дивився у вікно, думаючи про те, як усе могло бути. А ще він замислився про те, що перестав думати, як усе могло б бути. Напевно, саме з цього починається старіння. Ти вже підняв карти, які судилися тобі долею, й зазирнув у них. Нових карт не буде. Тому ти можеш тільки якнайкраще зіграти наявними картами і мріяти про те, які карти тобі могли б випасти.

— Прошу вибачення за спізнення, Антоне, — сказав Гуннар Хаген і всівся на стілець навпроти нього. — Безглуздий дзвінок із Бергена. Як справи?

Антон знизав плечима:

— Робота і ще раз робота. Дивлюся, як молодь мчить вгору повз мене. Намагаюся давати їм поради, але вони не знаходять причин прислухатися до підстаркуватого чоловіка, який все ще не просунувся по службі. Здається, вони думають, що життя — це червона килимова доріжка, розстелена спеціально для них.

— А як удома? — запитав Хаген.

Антон