Читати книгу - "Злодійка, яка смикнула лихо за косички"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
-- Обличчям до стіни, руки за голову, очі закрити. Рахую до п‘яти. Один. Два. Три. Чотири. П‘ять.
Тоді засув підняли й двері відчинилися. Навіть повернуту спиною з закритими очима, мене засліпило мерехтливе світло смолоскипа. Судячи по звуках, їх було щонайменше двоє, можливо троє. Швидше за все троє.
Один тримав смолоскип, один подавав їжу і один стояв наготові з кийком. Я вирішила не напрошуватися на неприємності. На найближчий час з мене було досить побоїв. Світло відступило, двері зачинилися, засув грюкнув на місце.
Моєю першою їжею в Хевлоку стала вівсянка; черствий, погано змелений житній хліб; і вода, яку, судячи по смаку і запаху, набрали прямо з річки Оз.
До сьогоднішнього дня від самого запаху житнього хліба в мене скручує живіт.
-- -- --
Мамин синок, як я його для себе назвала, ніколи повністю не замовкав. Навіть уві сні він скиглив за нею. Я припускаю, що він колись таки спав. А коли прокидався, то верещав:
-- Мамо! Я осліп! Маааамо!
Верещав і верещав, аж поки не приходили наглядачі й побоями не змушували його замовкнути. Потім, щонайбільше через кілька годин, він знов починав монотонно благати материнської втіхи.
Зрештою я більше не могла терпіти цього. Я крикнула йому:
-- Твоя мати шльондра вже давно здохла, йолопе. Заткнися!
Після моїх слів він заверещав голосніше. Це змусило мене вигадувати для неї щоразу жахливіший кінець. Її переїхала карета. Закололи рогами бики, зробили з неї пиріжки з м‘ясом. Потонула в помийній ямі. Щурі загризли на смерть, почавши з обличчя. Померла від сифілісу. Він заверещав ще голосніше, і це змусило прийти наглядачів. Вони відлупцювали нас обох.
Я почала сподіватися, що вони прийдуть і повісять його або мене. Мені вже було байдуже кого.
-- -- --
Друга їжа була такою ж, як перша. І третя. Так я вимірювала час, хоча чесно кажучи, тоді я не знала, чи нас годували кожен день, чи через день, чи взагалі через випадкові інтервали. Голод боровся з огидою, а час втратив будь-який сенс.
Я багато думала. Більше робити було нічого. Я обміркувала свою ситуацію, і прийшла до висновку, що вони тримають мене поки не прибудуть вбивці з Коруна.
Мабуть, вони захочуть допитати мене, перш ніж відведуть на площу Харада, де мене чекатиме короткий політ в небуття. До того ж не думаю, що допит буде лагідним.
Я також обміркувала ситуацію в цілому. Я пригадала все, що знала, і все, що думала, що знала. І не прийшла до ніяких нових висновків. Я й далі була впевнена, що еламнерець наказав вбити Корбіна, за статуетку. Корбін казав, що всього їх тринадцять. Гейрус чи Бош здобули дванадцять, проте все одно хотіли останню, жабу, отже інші для нього не мали великого значення. Можливо, не те, чого він шукав. Це вказувало на те, що коли він наймав Корбіна, то знав – статуетка, яку він шукав була в тому храмі, але він не знав яка з них. Або просто потребував їх всіх.
Щодо небіжчика на віллі, то там аж тхнуло магією. По своїй природі магія не має сенсу. Може Бош прикінчив свого боса і тепер заправляв там всім. Було також можливо, що небіжчик не еламнерець. В мене не було достатньо даних, щоб зробити якісь висновки. Не мало значення. Якщо я колись виберуся звідси, мені потрібно буде тільки вистежити Боша і змусити його говорити. Тоді побачимо, кого потрібно вбити.
Істота, яка намагалася прокрастися в мій дім і залишила мене живою на віллі еламнерця, також була загадкою. Вона працювала на Гейруса, чи Боша? Чи це було щось цілковито інше? Я й гадки не мала. Запитаю про це Боша, наступного разу, коли ми з ним зустрінемось.
Через деякий час в моїй голові все заплуталося, і я спробувала не думати взагалі. А тоді вони нарешті прийшли за мною, і я могла думати тільки про одне, що я не хочу вмирати.
На руки й на ноги мені наділи кайдани і я пошкандибала з кийком на спині, зі своєї діри в кам‘яний коридор, від світла смолоскипа позад мене і від диму в мене засльозилися очі. Ми пройшли по сходах нагору, вздовж ще одного коридору. Він був освітлений, а двері в камери мали заґратовані вікна. Бліді, виголоднілі обличчя вдивлялися в нас, але вони були тільки невиразними плямами в інтенсивному світлі.
А от з вухами в мене все було гаразд. А в‘язні вже давно не бачили жінки.
-- Дайте її сюди на п‘ять хвилин, перш ніж повішати! Ну хоч на три! Три хвилини!
-- Не зупиняйся, -- наказав один з наглядачів позад мене. Я стиснула зуби й продовжила шкандибати.
-- Не дайте їй повиснути незадовільненою!
-- Дайте я посаджу її на кіл, а потім повісите!
Я йшла далі, поки хтось не кинув мені в обличчя жменю рідкого лайна. Тоді я кинулася на вилупка. Наглядач зацідив мені кийком по нирці і я звалилася на підлогу.
-- Сказано, не зупинятися. – Він поглянув на мене зверху і зітхнув. Його товариш встромив смолоскип у порожню підпору на стіні.
-- Ага, -- вимовила я задихаючись. – Забула.
-- Більше не забудеш?
-- Нізащо в світі.
-- Ну, інколи кожен може забути. Полеж трохи.
-- Я нікуди не поспішаю.
Він поглянув на товариша, той кивнув.
-- Джерарде, я попереджав тебе. Будеш кидатися лайном, я змушу тебе з‘їсти його.
-- Ні, босе. Я забув, босе.
-- Минулого разу ти казав те саме, Джерарде. – І він відсунув засув на дверях Джерарда.
-- Ні, босе! Вона забула! Сам сказав, кожен може забути!
-- Я просто допоможу тобі відсвіжити
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Злодійка, яка смикнула лихо за косички», після закриття браузера.