Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

складку на штанях. Дивлячись на пари, які вигинались майже в акробатичних па аргентинського танго, він схвально всміхнувся: жоден танцюрист не міг зрівнятися з Гульвісою, жоден, то ж благослови його, Боже, і бережи від лихого ока, благаю! Мірандау був забобонний, але це не заважало цьому світлому мулатові в його двадцять вісім років мати репутацію послідущого ледаря і найпопулярнішої особи в борделях і гральних закладах Баїї.

Відчувши, що дона Розилда дивиться на нього, він обернувся, чарівливо всміхнувся і, окинувши її критичним поглядом, з жалем констатував: «Шарму позбавлена, до вжитку непридатна». І йшлося не про вік: Мірандау вже давно вніс у свій неписаний кодекс взаємин із жінками параграф, у якому йдеться, що зрілість у жодному разі не перешкода, інакше фатальних помилок не оминути. Жінки, яким уже перебігло за п’ятдесят, часто зберігають чарівну молодість і здатні до чудових перетворень та непередбачуваних рекордів. Він це знав із власного досвіду, тож зараз, дивлячись на вцілілі руїни дони Розилди, згадав величну пишноту Селії-Марії-Пії-дос-Вандерлей-і-Прата. Ця тендітна жінка була дамою з вищих прошарків суспільства, проте мала воістину шалений темперамент і не знала ніяких заборон і перешкод. У свої, як вона стверджувала, шістдесят із гаком років, будучи достоту ненаситною, вона невпинно наставляла роги, цілі хащі рогів, своєму чоловікові та коханцям. Маючи онучок бальзаківського віку і правнучок на виданні, вона залишалася палкою і нестримною коханкою, милосердно вдовольняючи (ще й як милосердно!) потреби молодих студентів. Мірандау примружив очі, щоб не бачити жінку, яка сиділа поруч, — цей скелет, до якого страшно доторкнутися й від якого нікуди не дінешся, — і щоб легше було згадати гаряче лоно і незабутній темперамент Селії-Марії-Пії-дос-Вандерлей-і-Прата і банкноти у п’ятдесят й сто тисяч реалів, що їх вона — вдячна, багата і щедра — тихенько засовувала йому в кишеню піджака. Але ж хороші були часи! Мірандау, першокурсник Школи Агрономії, допіру починав пізнавати науку, любощі, життя і Марію-Пію-дос-Вандерлей, облиту з голови до ніг справжніми французькими парфумами.

Мірандау розплющив очі й оглянув залу, йому так хотілось знову вдихнути незабутній аромат Маріїних парфумів; але поруч сиділа мерзенна шкапа — справжня відьма з зіпсованими зубами, обвислою шкірою і гулькою на голові, — яка уважно вивчала його своїми короткозорими очима. Стара потвора, від якої вже тхнуло тліном, духом підгнилого м’яса; Мірандау подумки вдихнув аромат парфумів, що досі зберігався в його пам’яті — ах, шляхетна Вандерлей, де ж ти зараз, моя шістдесятилітня красуне? Цій старій вочевидь не властиве милосердя, на яке ти була така щедра.

Але він був вихованою людиною й пишався цим, тож вічний студент не забув усміхнутися доні Розилді. Але ж яке страшидло, стара шкапа, висохла ропуха, якась таранька пересушена, фу, навіть уявити гидко… попри це Мірандау поводився ввічливо і ґречно з цією виснаженою матір’ю сімейства, поважною вдовою. У глибині душі він був порядною людиною, просто збився на манівці в гральних закладах та будинках розпусти. До того ж зараз у Мірандау був хороший настрій.

— Весела вечірка, авжеж? — звернувся він до дони Розилди, починаючи свій історичний діалог.

На всіх його гулянках завжди було одне і те ж. Спершу — приплив всеохопної, бурхливої радості. Світ здавався йому досконалим і неперевершеним, а життя легким і безтурботним. У такі хвилини він міг усе зрозуміти, всьому радів, легко знаходив контакт навіть із таким опудалом, як його сусідка. Він ставав дуже люб’язний, товариський, без угаву фантазував і вигадував щось цікаве. Забував про те, що він бідний студент, «вічний, спраглий до знань студент», як він сам себе називав і жив у цьому образі постійно, — натомість входив у роль молодого, успішного юнака, вдатного агронома і завзятого ловеласа. Він любив розповідати всілякі історії й робив це бездоганно, майстерно змальовуючи колоритні типажі і гостросюжетні ситуації. І не просто розповідав, а захоплено ділився кожною з таких історій, і йому не раз казали, що він цілком міг би стати відомим письменником.

Та якщо вечірка затягувалася, то до ночі весь його оптимізм і хороший настрій кудись випаровувалися і до кінця гулянки Мірандау починав нарікати на свою долю, безжально ганити себе і критикувати, згадуючи дружину — безневинну жертву його деградації, чотирьох дітей, які залишилися без їжі, і всю родину, якій загрожує виселення, поки він марнує життя в гральних кублах і борделях. «Я жалюгідний розпусник, ница падлюка». Таким був цей простий і порядний хлопець, коли його мучила совість. Утім, ця друга сутність Мірандау проявлялася досить таки рідко і тільки після дуже затяжних пиятик.

Проте зараз, о пів на дванадцяту ночі, на вечірці у майора Пержентино Піментела, відставного офіцера військової поліції штату, Мірандау був усім задоволений і сповна налаштований на душевну бесіду з доною Розилдою. Він щойно від пуза наївся, скуштувавши всі страви, а деякі навіть по кілька разів. Столи гнулися від усіляких баїянських наїдків.

Ватапа і ефо, абара[22] і каруру, мокека з крабів, креветок і риби, акараже і акаса[23], шіншін, рис із вудженим м’ясом і перцем, а крім того, гори смажених курчат та індиків, свинячі окости і смажена риба для тих недоумків, які ще не оцінили смак олії денде (Мірандау, набивши повні щоки їдла, запевняв, що не перевелися на цьому світі плюгаві добродії, здатні на будь-яку ницість). Цю неймовірну кількість їдла рясно запивали алуа[24] кашасою, пивом і португальським вином. Уже багацько років майор щороку влаштовував таке свято, дотримуючись суворої клятви вшановувати традиції кондомбле, відколи божества ориша врятували йому дружину, якій загрожувала смерть через камені в нирках. Він не жалів грошей, які цілий рік заощаджував і з радістю витрачав за один вечір. Отже, Мірандау наївся до гикавки — він любив попоїсти, а ще більше любив випити — і зараз, ситий, ледь дихаючи від такої кількості їдла й алкоголю, він жадав лише цікавої бесіди, що добре сприяє травленню.

У залі вирувало аргентинське танго під чудову музику Жоаузіньйо Наварро, найвідомішого піаніста Баїї. Деякі жителі з особливо витонченим музичним смаком, як, скажімо, суддя Кокейжо, вмикали радіо, тільки щоб послухати композиції у його виконанні. І чи, бува, не його гра на світанку в «Табарисі» змусила всіх забути про втому? Було дуже важко його запросити на приватні вечірки, адже часу на такі аматорські дрібниці він зовсім не мав. Одначе майорові він не міг відмовити і завжди приймав його запрошення, оскільки колись давно старий не раз ставав йому у пригоді.

Мірандау доброзичливо поглядав на пари, які кружляли у танці, аплодував неперевершеній грі Жоаузіньйо, всміхався сусідці і запевняв, що на цій вечірці немає фасонистіших юнаків, ніж він і