Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Залишок вечора минає як у тумані. Я постійно кручу в голові слова Марка. Хочеться зупинити час, встати перед ним і запитати: чому? Що такого у тобі, що не можеш емоційно зблизитися? Навіщо ж тримаєш? Адже він тримає: словами, поглядами, появою, коли не чекаю. Тримає недомовками, униканням правди. Можливо сам того не розуміє? 

Наступний день швидкий. Вечір завершується опівночі й згодом, забравши речі з квартири, я їду у машині з Данте. Він сидить з Мариною на задньому сидінні, удвох переглядають документи. Марина завзято розповідає, що все вийшло вдало, краще, ніж вона хотіла. Частина моїх книг була продана. Сумно розуміти, бо їхала якраз, щоб завадити цьому. У висновку голову зайняло геть інше. Помічаю як жінка всіма способами намагається виглядати перед Данте розумницею, а він не реагує. Цікаво, чи казав їй щось про пораду не їсти? Врешті, якби не вона, то і погано б мені не стало.

По дорозі Олег буває поглядає з усмішкою на обличчі, явно намагаючись підбадьорити. Ймовірно водій вважає, що засмучена, бо залишили Київ. Насправді ж столиця тут ні до чого. Я просто спустошена. Хочу у свою крамницю, до книг. Хочу час назад повернути, коли Данте не було у моєму житті і я не стояла перед вибором, що важкістю на серці лежить. Не роздумувала про любов і тепло. Мріяла, звичайно, адже все моє життя нагадує поганий фільм. Та не очікувала, що отримавши краплю такого потрібного кохання забажаю більшого, зрозумію, що того мало. Маріан дав  багато, і вірю, що зможемо налагодити відносини, стати братом й сестрою. Нам було справді добре разом. Ми дійсно нагадували сім'ю. Але тепер я бажаю більшого. Хочу більшого. Мрію про чоловіка, який сидить позаду й не може дати кохання, попри те, що готова брати його у будь-якому вигляді. Мрію бути для нього ким завгодно, лише б не відштовхував. Немов хвора ним. А ліків немає. 

В Золоте заїжджаємо на світанку. Олег будить під моїм будинком. Миттю прокидаюся, озираюся, та позаду ні Данте, ні Марини. 

— Вдома, — тепло промовляє водій. 

— Дякую, — киваю йому, виходжу та очікую поки відкриє багажник, щоб сумку з одягом забрати. 

У квартиру заходжу тихо, навшпиньки, аби дідуся не розбудити. З подивом знаходжу його на підлозі на кухні. Поруч лежить розбита чашка з чаєм, котрий плямою на дірявому лінолеумі засох. Рука лежить на серці, очі заплющені. Кидаюся до Лева Порфировича. Падаю на коліна й одразу до рота схиляюся, щоб дихання почути. Нічого. Абсолютне нічого. Руки тремтять поки шукаю пульс. В думках паніка. Я боюся. Я так боюся, що сталося непоправне. 

— Дідусю, — шепочу. — Будь ласка, дідусю…

Знову тиша. Пульс знайти не можу. Сльози виступають на очах. Тіло трусить. Хаос. Я зараз суцільний хаос. Дістаю телефон, набираю швидку. Коротко розповідаю, що дідусь на підлозі, не дихає, без ознак життя. Реакція вражає, довго допитують ім'я, адресу, й кажуть очікувати протягом години, а може й більше. Погодні умови зіпсувалися, швидка не зможе приїхати за кілька хвилин. Натиснувши відбій тупо дивлюся на екран. Настя не допоможе, Пташеня теж. Мені потрібна машина. Якщо швидка не може приїхати сюди якомога швидше, то я можу привезти дідуся в лікарню.

Марку дзвонити не буду. Він теж тільки приїхав. Викличе Олега, а йому потрібно відпочити. Набираю Маріана. Хлопець сонний, зате одразу відповідає.

— Щось сталося? — хрипить в слухавку.

— Дідусь на підлозі. Не дихає, — ледве вичавлюю крізь істеричні спазми. 

— Швидку викликала? — різко запитує. Тон одразу змінюється.

— Будуть через годину, бо снігопад почався, — дивлюся на вікно. І справді, там хуртовина. — Ти можеш допомогти? Я що завгодно зроблю, тільки приїдь і завези дідуся. Благаю.

— П'ять хвилин, Брі. Зараз буду. — стривожено лунає. — Ти тільки собі нічого не роби, добре? Я… Я вже в дорозі.

Маріан кладе слухавку. І я свою. Сиджу біля дідуся, ридання рвуть душу. Шматують. Він останній з моєї сім'ї. Останній, хто любив мене попри все. Все життя знав, що не рідна онука, а душу вкладав. як у рідну. Найкращий, найдобріший, найщиріший у цілому Всесвіті — мій дідусь. 

Розхитуюся, як маятник. Хочеться роздерти власне тіло нігтями. Поки я у Києві хвилювалася через власне серце, він тут був сам. Впевнена, Настя і Пташеня навідувалися, але зараз світає, звісно ж вночі не залишалися. Та і, Лев Порфирович не з тих, хто скаже, якщо йому погано. Змовчить, тільки б комусь не приносити незручностей. 

Обіймаю дідуся, лягаю йому на груди. Надія, що почую пульс, слабне з кожною хвилиною. У вухах дзвенить від напруги. Не чую, що Маріан заходить. Він і справді швидко. Його кроки лунають позаду, руки лягають на плечі. Тільки…запах інший. І голос. Це не Маріан.

Схлипую. Обертаю голову. Марк Данте, а сам Маріан стоїть за кілька кроків від брата. В очах сльози, коли дивиться на мене. 

— Встань, Сабріно. Я занесу дідуся у машину, — м'яко каже. Дуже. Ніколи так не розмовляв зі мною. 

Відвертаюся. Змушую себе відірватися від дідуся. Марк допоможе. Добре, що він тут, бо здається, єдиний, хто точно знає, що робити. Встаю з підлоги. Марк бере на руки дідуся. Порівняно з високим й здоровим Данте, Лев Порфирович малий і сухий. Змучений життям, бідністю, минулим… 

Данте щось каже Маріану, не розбираю ні слова, і йде на вихід. Я слідом. Маріан ловить за руку та я висмикую її. Йду за дідусем. Крок в крок з Данте, пропалюючи його потилицю. 

На дворі справжня зимова завірюха. Відкриваю дверцята, сідаю всередину. Марк кладе дідуся, його голову на коліна до мене й закриває нас. Сам швидко за кермо, а через мить вже Маріан сідає, каже, що квартиру замкнув, і картку дідуся на панель кидає. Я про неї забула. 

— Я не скасовував швидку, — напружено промовляє Марк. — Сподіваюся ми зможемо по дорозі зустрітися. Так буде швидше.

Киваю. Не дивлюся на дідуся, бо з кожним поглядом примарна надія, що він живий — зникає. 

Сніг заліплює лобове скло автомобіля. Двірники з ним не здатні впоратися. Марк жене, нас постійно заносить. Продовжую пропалювати очима його потилицю. Приходить думка — Данте віртуозно бреше про все, що стосується його самого. Бо, якщо між нами не може бути нічого емоційного, що він тут робить? Моя сімейна трагедія його не стосується, навіть якщо я сестра Маріана. Або ж, сам Маріан вмовив брата допомогти?