Читати книгу - "Одержимий злом"

Підхоплена протягом пилюка кружляла в промені світла. Простір між земляною долівкою і дерев’яними балками підлоги становив заледве півметра. Проміжки між балками вимощені ізоляційними матеріалами. Зі стелі звисала електрична проводка, уздовж і впоперек перехрещувалися водогінні труби. Хаотично розставлені кам’яні опори заважали роздивитися увесь погріб.

Стенберґ підкликав кінолога з собакою. Великий вівчур ліг перед люком, молотив хвостом по траві, чекаючи команди.

Чоловік з націленою на отвір погреба зброєю закликав Тома Керра вийти з укриття.

Вістінґ ледь похитав головою. Він не сумнівався, що Керра там немає.

— Принаймні тут він не спускався, — сказав Вістінґ, показуючи на сірий килим багаторічного бруду на долівці.

У льох пустили собаку, який залишив виразні сліди в грубому шарі пилюки. Пес оббіг все приміщення за годинниковою стрілкою, зник за мурованою стіною, але відразу вигулькнув з іншого боку.

Адріан Стіллер підійшов до решти, спостерігаючи за безсенсовними пошуками.

— Позич ліхтарика, — попросив Вістінґ.

Гаммер простягнув йому ліхтарик.

Вістінґ спрямував пучок світла на кам’яну стіну приблизно посередині вузького приміщення. Щось посипалося з сухих балок стелі, заскрипіли дошки, коли хтось нагорі пройшовся підлогою.

— Колись це був шкіперський дім, — сказав він, обводячи поглядом пофарбовану на біло стіну будинку. — Зазвичай у таких будівлях були свої погреби на харчові запаси.

Вістінґ підвівся і рушив до входу на кухню з протилежного боку будинку. Решта — за ним. Газ іще не повністю вивітрився, і він закашлявся.

У кухні з блакитними стінами стояв величезний робочий стіл, висів мисник, у кутку стояла кутова грубка-плита. Посеред кухні горбився довгий обідній стіл з лавою під стіною і стільцями з подушками й високими спинками. На підлозі лежали два плетені з ганчір’я килимки, один зі складкою посередині.

Дошки підлоги ледь просідали під ногами. Носаком черевика Вістінґ трохи відсунув килимок набік. Під ним виднівся чіткий квадрат — люк.

Стенберґ відкинув килимок. З одного боку люка стирчало металеве кільце.

Фактично, було цілком можливо спуститись у погріб, потягнувши за собою і ляду, і килимок, так щоб килимок прикрив люк.

Стенберґ кивнув своїм озброєним людям. Вістінґ відійшов на кілька кроків. Гаммер — теж. Стіллер знову ввімкнув камеру.

Один полісмен підняв ляду, а два інших підстраховували його. Ляда лунко вдарилася, падаючи, але знизу не долинуло ані звуку. Той, що піднімав ляду, опустив униз телескопічний стрижень з дзеркальцем і ліхтариком, аби самому не ризикувати. Він обертав його туди й сюди, щоб добре роздивитися підвальне приміщення. Зрештою, вийняв телескоп, похитав головою.

— Порожньо.

Вістінґ усе ще тримав у руках увімкнений ліхтарик. Він підійшов до отвору в підлозі. У холодний льох вела драбина. Це була кімнатка приблизно три на три метри. На полицях уздовж стін стояли порожні слоїки й запилюжені пляшки. Посеред підлоги — купа одягу й пара черевиків, хтось ніби скинув їх додолу.

Вістінґ віддав ліхтарик Стіллерові і відступив убік, щоб іншим теж було видно.

— Це його одяг, — сказав Гаммер і додав, обертаючись до Стіллера: — Твої маячки там, унизу, валяються. Весь час там валялися. Керр перевдягнувся і подався далі.

Один чоловік з групи швидкого реагування зняв шолом, відклав зброю, звільнився від важкого куленепробивного жилета, а тоді спустився у погріб і поскладав одяг у пластикові пакети для речових доказів.

Стіллер зателефонував Уве Гідле, який досі сидів у наглядовому фургоні, попросив його прийти.

— Чи міг він непомітно сісти в автомобіль до Луне Мельберґ? — запитав він Стенберґа. — У темряві? Коли вона тут їздила туди й сюди вночі…

Стенберг заперечно похитав головою.

— Ми встановили спостережні пости о 12.45. Керр, без сумніву, покинув будинок до того.

З’явився Гідле. Поліцейський уже виліз з погреба з одягом, виклав пакети на столі. В одному з них лежав мікрофон і передавач Ліне, що його почепили на Керра для ведення запису.

Стіллер перевірив черевик і знайшов у ньому бездротовий передавач. Крихітна флешка була не більшою за ніготь мізинця.

— Маячки ж рухалися… Я сам це бачив на моніторі, — промовив Вістінґ.

— Рухи були дуже незначні, — нагадав Гідле. — Ми думали, що він пересувався будинком, а насправді це могла бути зміна позиції сателіта або завади від інших електронних сигналів. На території працювало дуже багато рацій.

Гаммер уже звично вилаявся і вийшов з кухні. Вістінґ заплющив очі, щоб зібратися з думками.

— Де зараз Луне Мельберґ? — запитав він.

 — Ще в дорозі. Їде додому, — відповів Гідле. — Саме проминула Драммен.

— Затримайте її.

Стіллер передав наказ поліцейським в автомобілі стеження.

З вітальні повернувся Гаммер, жбурнув на стіл фото в рамці. Воно було знято внизу, біля причалу. Сорокарічний чоловік і хлопчик-підліток на борту катера.

— Він узяв катер, — сказав Гаммер. — Ось як утік! Ключі знайшов у будинку.

— Зовсім не обо… — почав було Стіллер.

Гаммер безцеремонно його урвав, показуючи жестом у бік бухти.

 — Катера біля причалу немає. А нам надходили повідомлення! Ми навіть перевірили два катери! І все ж сиділи собі мирно, чогось чекали…

У задній кишені штанів завібрував телефон Вістінґа. Він насилу видобув його звідти. Телефонувала начальниця. Перш ніж відповісти, Вістінґ вийшов надвір. Перед очима простиралося море. Це був його план — почекати на появу Керрової подружки, — і він провалився. Тепер треба пояснити начальниці, що сталася прикра помилка.

Розділ 26

Ліне прокинулася від якогось звуку, але не мала певності, звідки він долинав: ззовні чи десь із будинку.

Вона лежала, прислухаючись. Старий будинок весь час ніби дихав, вона вже звикла до постійних скрипів і зітхань, але це було щось зовсім інше. Рік тому Ліне встановила тривожну сигналізацію, та їй було ліньки постійно пам’ятати про неї. Навіть тоді, коли йшла з дому, вмикала хіба зрідка.

Нечисте сумління зашкребло в душі, доки лежала під ковдрою. Ліне ще вчора ввечері мала забрати Амалію і вкласти спати в її ліжечку. Натомість так захопилася роботою, що забула про все на світі, відволікалася лише на новини.

Вона дотягнулася до телефона на нічному столику. Майже пів на восьму. Треба вставати. Ліне хотіла послухати ранковий випуск новин, ану ж з’явилося щось нове у розшуку Тома Керра.

Вчорашній одяг лежав купкою біля ліжка. Вона натягнула на себе футболку, почовгала босоніж у вітальню, увімкнула телевізор. Потім побрела на кухню, заклала в кавоварку капсулу з кавою. З кухонного вікна видно батьків будинок. Його автомобіля не було. Якщо й побував за ніч удома, то вже знову поїхав геть.

Чекаючи, доки зготується кава, Ліне трохи поприбирала на столі, зібрала з підлоги іграшки. Амалія не