Читати книгу - "Мій супер сусід, Аріна Вільде"

- Що ти робиш? - шепочу в темряві.

- Вибач, ти так пахнеш, що не можу стримувати себе.

- Гей, давай спати, гаразд? - кажу різко.

Вова різко відсторонюється від мене, підсувається до краю дивана і кілька разів важко зітхає, перевертаючись з одного боку на інший. А мені стає якось прикро: сказала, що нічого не буде, і він одразу втік. Нехай і на інший кінець дивану. Навіть обіймати перестав.

Не можу заснути всю ніч, слухаючи то муки Вовки у вигляді гучних зітхань, то його хропіння. Заснула, тільки коли почало світати, і одразу пролунав будильник.

- Кіро, прокидайся, мені треба ще маму з вокзалу зустріти, тому виїжджаємо на годину раніше, - кричить хлопець із кухні.

Я вистрибую з-під ковдри, мчу до ванної кімнати, швидко приводжу себе в порядок і одягаюсь.

Вова вже сидить за столом, п'є каву та пише щось у телефоні. На мене уваги взагалі не звертає. Навіть не лізе цілуватися, не бажає доброго ранку.

- Я залишу в тебе пакетик зі своїм одягом. - Беру з тарілки вчорашній шматочок піци, радіючи, що Вова, незважаючи на приїзд мами, все ж таки відвезе мене на пари.

– Краще забирай із собою, ми сьогодні можемо не зустрітися. - Він виглядає задумливим і не таким веселим, як завжди.

- Добре. - Намагаюся приховати розчарування, і, здається, мені це все ж таки вдається, бо просто хлопець нічого навколо, крім телефону, не помічає.

Ми долітаємо до універу за рекордні двадцять хвилин, і, звичайно, Вова бере попутника. Я вже навіть звикла до цієї думки.

- Я наберу, коли звільнюсь, - кидає він на прощання та їде. І жодних поцілунків, обіймів та ніжностей.

Але він не дзвонить. Ні після пар, ні ввечері, ні наступного ранку. Я почуваюся покинутою. Покинутою і використаною, і почуття гордості не дозволяє написати першою.

До вечора наступного дня я все ж таки вирішую що з Вовою могло щось статися. Дзвоню йому кілька разів, але він скидає мій дзвінок. На повідомлення також не відповідає.

Броджу по квартирі, намагаючись зайняти себе хоч чимось, але від хвилювання тремчу всім тілом і не можу зрозуміти, що відбувається.

Все ж було добре. Ми чудово провели час, вранці нормально попрощалися - майже, - що тоді могло статися лише за день?

Ближче до дванадцятої ночі, коли я звелася від переживань і здогадів, телефон в моїх руках оживає, сповіщаючи про повідомлення.

- Я думав дуже довго і зрозумів, що ми не підходимо одне одному. Нічого не вийде, вибач.

Спочатку я думаю, що хтось просто помилився номером, потім розумію, що відправником повідомлення є Володимир. Перечитую його ще разів з десять, відчуваю, як по щоках котяться сльози, і, вже не стримуючись, починаю плакати.

Як же так? Як це – не підходимо один одному? А як же всі ті слова, що він казав? Я ж така гарна і неймовірна, він же сам сказав, що божеволіє від мене! Невже брехав?

Відкидаю убік телефон та заливаюся в істериці. Мій плач переростає у виття пораненої тварини, і навіть індик за стіною стукає кілька разів у стіну, просячи заткнутися.

А мені все одно, тепер його черга страждати  безсонням.

Я реву так довго, що зрештою починаю голосно гикати. В голові пролітають спогади про наші два побачення, а ще про те, як довго я чатувала його в універі, як намагалася звернути на себе увагу, а тепер усі старання коту під хвіст. Ще якогось біса згадую, що він позичив у мене грошей на поповнення рахунку і так і не повернув. Альфонс! Навіть на квіточки не розщедрився!

Витираю сльози куточком ковдри і виходжу на балкон, сподіваючись, що свіже повітря підбадьорить мене і допоможе заспокоїтися.

Вдаряюся мізинцем об куток крісла і взиваю від болю.

- Мені здається, у минулому житті ти була банші. А це означає, що хтось у нашому будинку дуже скоро помре. - Я підстрибую від несподіванки, намагаючись видерти з темряви силует сусіда.

- У тебе відстійне почуття гумору, - намагаюся говорити так, щоб мій голос не тремтів.

- Після години витя за стіною можна втратити не тільки сон і почуття гумору. - Мої очі нарешті звикають до темряви, і я помічаю Владислава, що сидить прямо на перилах його частини балкона. - Так що трапилося ?

Я ігнорую його питання.

- А де твій хлопець?

- Десь. - Ось навіщо згадав про нього? Тільки заспокоїлася!

- Чи це означає, що ти його дістала і він тебе покинув? Коли з'їжджаєш?

Я навіть не стала огризатися на його уїдливий тон, сили покинули мене ще кілька годин тому, і словесну суперечку доведеться перенести наступного разу.

- Не розумію сенсу твого питання. До чого тут «кинув хлопець» та «переїжджаєш»?

- То ти ж у квартирі хлопця живеш? Чи ні?..

– Що? З чого така інформація? Це моя квартира.

Сусід різко зістрибнув з перил і перебрався на мою частину балкона.

- Хіба у цій квартирі не живе хлопець? Кирило? - питає так, наче веде допит. А я не витримую, мене накриває хвиля сміху, і я регочу так, що починає боліти живіт.