Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Від цього його тону я буквально памороззю покриваюся, відчуваючи метушливий і майже болючий стукіт серця в грудях. І тіло раптом починає боліти, як від довгого переохолодження.

Жах бере, варто тільки уявити, яким буде це його покарання. Тільки тепер до мене доходить проста й очевидна думка, що у мого господаря можуть бути здібності, про які я навіть гадки не маю.

− Так, пане. Я зрозуміла, − трясу ствердно головою, поспішаючи запевнити його у своїй покірності. Аби лиш припинив мене лякати.

Стискаю тремтячі губи. Добре, що спитала і зараз це почула. Тепер хоч буду знати. Не те щоб я збиралася комусь вибовкувати таємниці господаря. Але хто попереджений... той не обов'язково озброєний, але хоча б удвічі обережніший

Затихнувши, я кілька секунд лежу мовчки. Роздумуючи про те, що дізналася. І вже дійсно майже не звертаю уваги на те, що рука рі-одо досі знаходиться у мене між ніг

− У всіх самок твого виду виділяється такий мізерний секрет, − вириває мене з роздумів несподіване питання рі-одо.

– Секрет? – оторопіло перепитую я.

– Змазка на статевих органах, що полегшує проникнення чоловічого члена, – з ноткою нетерплячого роздратування уточнює він. − Ось тут. − Його долоня плескає мене по промежині, наочно демонструючи місце, яке цікавить господаря. – Ти надто суха. Це особливість твого виду?

І от чому я знову червонію?

– Змазка виділяється… рясніше… коли жінка збуджена, – зізнаюся, запинаючись на кожному слові.

− А ти, отже, не збуджена.

Слава богу, це не питання. Не чекає ж він, що я відчую збудження в такій ситуації?

Чи… чекає?

Але я не можу. Мені страшно. І дико. І неприємно.

Тільки от... йому навряд чи таке пояснення сподобається.

– Може… там настільки сухо через очищувальну кабінку, – висуваю я рятівне припущення. − Це опромінення надто сушить мою шкіру, волосся, слизові тканини. Чи можна мені митися у воді? Будь ласка…

− Сушить, кажеш? – підозріло тягне рі-одо, схиляючись наді мною. Дивиться пронизливо, вивчаючи: − Хитриш, звірятко?

Ой.

Дивлюся на нього у відповідь. Роблячи великі, безневинні очі, сподіваючись невідомо на що. Я ж правду сказала. Часткову.

− Хм. А ти розумна й кмітлива, виявляється. Мені це подобається. Мабуть, з тебе справді вийде те, що нам потрібне.

Нам? Кому це нам? Може… Ох, щось мені страшно знову стає.

− Завтра ти розповіси мені, як тебе збудити, − з натиском сповіщають мене. – Твоє тіло треба підготувати.

Бачачи мою розгубленість, він з усмішкою лягає назад. Притягує мене до себе, як плюшеву іграшку. Примушуючи лягти в нього під боком. Обхоплює своєю величезною рукою, стиснувши долонею сідницю.

– Тепер спи, Ліно, – і вже не мені: – Світло.

І спальня занурюється у пітьму.