Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— Я компенсую свої промахи або сексом, або їжею, — прокоментував бос мою знахідку.

— Жалюгідний вибір, якщо чесно, — гмикнула я. — Якби я по-справжньому була твоєю дівчиною, тобі довелося б розширити асортимент.

— Дай вгадаю, додати діаманти? — у відповідь я лише знизала плечима, запхавши у рота шматок брускети. — Ні, ти точно гадки не маєш, для чого створений секс, — продовжував метикувати він таким тоном, ніби я приречена. — Доведеться влаштувати тобі майстер-клас. Там в мене асортимент годящий.

— Сонечко, твої марні намагання вставити мені завжди здаються кумедними, та вони швидко набридають, — пробурмотіла я, благаючи небеса, щоб ані крихти цього божественного бутерброда не впало на підлогу. От не любила ругету ніколи, та тут, ще й з моцарелою… Господи! З нею зробили щось незбагненно неперевершене!

Тони скорчив ображену фізіономію.

— Я ж від щирого серця, Бессі.

— Серця? Авжеж.

Моя уїдливість не лишилась без уваги.

Та виждавши, поки я розправлюся з кавою, Соретті не починав другий раунд, а після останнього ковтка мовив негучно:

— Я ненавиджу запах цигарок. Мати Петри палить. Усе моє дитинство просякнуте тютюновим димом. Коли татусь привів її в дім, я чекав… Не знаю, тепла, мабуть, затишку й спокою. Від манекенниці? Бовдур. Ну яка з неї мачуха. Вона лише моталася по показах, зраджувала батькові з фотографами, й палила-палила-палила. Ніколи не випускала цигарку з рук.

Впустивши погляд додолу, Тоні знову замовк. Та вистачило й того, що він сказав.

Підійшовши до боса, я поклала долоню йому на плече. Так, мені його шкода. Дійсно. Звісно, моя родина теж далека від досконалості, та мені пощастило більше, набагато більше. Я читала, що він рано втратив матір. Він точно надіявся, що мачуха принаймні спробує її замінити чи сподобатись йому. Це зараз Тоні Соретті — привабливий мерзотник, що тягне з мене всі соки, а тоді він був звичайним хлопчиком, самотнім і без любові рідної людини.

— Поглянь на це з іншого боку — ти спостерігаєш за тим, як сестричка, яку ти ненавидиш, повільно вбиває себе.

— Філософський підхід, — подумавши кілька секунд, погодився бос. — Зізнаюся, він працює.

Та невже? Перший реальний випадок, коли мій диплом хоч на щось згодився!

Вважаючи, що можна ще трішечки його підбадьорити, не згадуючи при цьому про існування крижаного стерва, я промурмотіла пустотливо:

— Здається, самотужки мені не впоратися з цією сукнею.

Вчора, доки Тоні перед виїздом теревенів з кимсь по телефону, я звивалася змією, поки перемогла кляту застібку. В когось це легко виходить, а на мене такого таланту забракло.

Його не довелося просити двічі — Соретті зорієнтувався одразу: тільки-но я встала перед ним, потягнув донизу вперту блискавку, й за мить я вже переступила темну ляпку з тканини, що лишилася на килимі з жорстким коротким ворсом.

— Ще з чимось допомогти? — підігруючи мені, томливо спитав Тоні. Цікаво, в такі моменти він зумисно підсилює акцент чи це виходить в нього несвідомо?

— Ні, далі я сама.

Слідом знявши бюстгальтер, я гордовито покрокувала до ванної кімнати, шкірою відчуваючи, як бос проводжає мою оголену спину поглядом. Та я не обернулася. Й звісно ж не запросила його приєднатися до мене.

Кімната виявилася меншою за будь-яку з кімнат пентхауса, та все одно була затишною, хоч й обставлена трішки старомодно, втім як і спальня. Я маю кілька здогадок, чому цей будинок не оздоблений на кшталт звичайного заміського маєтку мангеттенських багатіїв десь у Гемптонсі, та краще спитати про це в Тоні.

Хоч я і звикла швидко до велетенського елітного помешкання, перебуваючи в цьому домі, я також почувалася комфортно — він нагадував наш будинок в Небрасці. Щоправда, фонтана в нас немає, й сад не настільки просторий, та якась незбагненна схожість в них була.

Затримавшись біля настінної шафки з дзеркалом, я вирішила оцінити, наскільки все погано й не простіше буде зробити собі пересадку обличчя. Дідько! Тіні, підводка й туш злізли під очі та, здається, намертво в’їлися в шкіру. Гаразд, це надовго…

На жаль, реальна схожість з бамбуковим ведмедем була не єдиним відкриттям цього ранку.

— Тоні, якого біса в мене з’явився засос?!

Слід від його губ розквітнув трохи вище місця, де стукав пульс.

— Бо ніхто не повірить, що ми просто спали в одному ліжку і не кохалися, — прокричав він зі спальні.

— Всі, хто бачив тебе вчора, повірять! Двадцять тисяч, двадцять тисяч… — наспівувала я вже тихіше, собі під ніс, відкривши воду. Скидалося на мотив реквієму. Залишилось протриматись зовсім трішечки. Ну, саме на це я сподівалася.

Висушивши волосся феном, я почула, як грюкнули двері спальні. Гучно, ніби зачиняли їх наспіх, вибігаючи з кімнати чи, навпаки, забігаючи в неї. Це ще що таке? Це хоча б Тоні метушиться, не хтось інший?

Так, виявилося, це справді він. Потираючи шию, бос медяно всміхався, стоячи посеред спальні як дитина, яка наробила шкоду й саме мізкувала, як би краще її приховати. Трясця! Що він вже встругнув?!

На додачу він здавався розчервонілим скуйовдженим ховрахом, який тільки-но бився з вуличним котом. Раніше я вважала його тим самим котом, проте зараз він приміряв на себе нову роль.

— Бессі… — почав солодко Соретті, — я раптом відчув, що спілкуванням з сім’єю ситий по горло. Чому б нам не забратись звідси, га?

Гаразд, ось тепер я взагалі й гадки не маю, що він утнув.

— Тоні, що ти… — мене перервав стук у двері, й з-за них пролунав голос Великого Джо:

— Ентоні, ми ще не закінчили!
— Спілкуванням з сестричкою, кажеш, ситий по горло? — передражнила його я. Ну звісно! Хто б міг подумати, що в його макітрі з’явився хоч якийсь натяк на розум.

— Закінчили, тату! — заперечив Тоні. — І взагалі, ми з Лізбет тут трошки зайняті, ну, розумієш, без одягу. Тому йди геть, а? Побачимось на заручинах! Ну ось що ти робиш? Там же він! — задля останніх двох речень він перейшов на невдоволений шепіт, бо призначалися вони мені — я рішуче рушила до дверей.