Читати книгу - "Вітер., Черкащенко Дарія"

Глава 7.

Пробудження було болючим. Голова паморочилася і дзвеніла, немов я засунув її під дзвін і хтось відчайдушно по ньому бив. Невже ми вчора щось святкували і я знову перепив вина? Я зосередився на спогадах і тут же отримав невтішну відповідь, що змусила мене забути про біль. Я відкрив очі. Навколо вже було не вузьке підворіття, а дерев'яна кімната. Я лежав на щільно прикрученій до підлоги лавці. Поруч стояв стіл, також закріплений, на ньому були розкидані різні сувої, стояла згасла свічка, кінчик морської карти трохи звисав з краю. Через невелике віконце проникало денне світло. Було чути плескіт води, скрип дерева і трохи похитувало. Здається, я на кораблі. Дивно, мені здавалося, що за таких обставин мені одна дорога - до в'язниці.

Я обережно сів, щоб не турбувати голову, яка все ще гуділа. У цей момент відчинилися вхідні двері. Поріг переступив той самий багатенький парубок у чорному каптані, у якого я так невдало зрізав гаманець. Поправивши долонею темне волосся, він оглянув каюту і зупинив погляд карих очей на мені. Тонкі губи розтягнулися в задоволеній усмішці.

Зачинивши двері, хлопець підійшов до столу і, відсунувши папери, сів прямо на нього. Схрестив руки на грудях і сказав:

- Радий, що ми, нарешті, зустрілися і можемо познайомитися та поговорити.

- Нарешті? - перепитав я. - А хіба ми повинні були?

- Я вже тиждень намагаюся знайти тебе в цій багатолюдній столиці.

- І навіщо? - ще більше здивувався я, уважніше придивляючись до незнайомця. Ні, я його зовсім не знав.

- Тому, що ти маг. І я мав знайти тебе, щоб поговорити та відвезти в замок…

- Стій, стій, - поспішив перебити я хлопця, паралельно намагаючись заспокоїти серце, що шалено забилося. - Ніякий я не маг, тут має бути помилка. Ти мене з кимось плутаєш.

Незнайомець спокійно почекав, поки я закінчу свою нервову промову. Поблажливо посміхнувся і відповів:

- По-перше, не бійся. Я не на страту тебе поведу. До речі, я ж теж маг. По-друге, у мене є особливе вміння, завдяки якому я шукаю молодих чарівників. Керуючись чуттям, я тебе і вишукував по місту. Але, чи то ти настільки спритний, чи то кількість народу тут занадто велика, але я вічно втрачав твій слід. А по-третє, якби ти був звичайною людиною, то зрізавши мій гаманець, заснув би одразу ж біля моїх ніг. Завдяки своїй силі, он скільки протягнув. Спасибі випадку, що ти зазіхнув на моє добро, і я, нарешті, тебе знайшов.

- Тобто, я тут не тому, що обікрав тебе? - я тільки зараз відчув, що внутрішню кишеню куртки більше не відтягує важкенький гаманець.

- Нарешті зрозумів, - усміхнувся хлопець. - Кажу ж - я шукав тебе, бо ти маг. І це так, незалежно від того знаєш ти про це чи ні.

- Та ні ж, я знаю. Просто... звик... - уся ця ситуація ніяк не могла вкластися у мене в голові й повністю збивала з пантелику. Усе здавалося настільки нереальним, немов сон.

- Звик приховувати магію, - зрозумів мене незнайомець. - Знаю. Нічого, скоро ти будеш серед своїх. Я відвезу тебе до замку, де молоді чарівники пізнають свою силу та вчаться нею керувати. До речі, я так і не представився, мене звати Тайлор.

- Вітер... Тобто Сарід.

- Ось і познайомилися. Ну й поговорили. Можемо відпливати.

Парубок піднявся і пішов до виходу. Тільки в цю мить до мене почав доходити сенс деяких слів. Я стрепенувся, повністю скидаючи розгубленість. Схопився з лежанки. Добре, що голова перестала боліти.

- Стій, що значить відпливати? Куди?

- Ну як? - здивувався Тайлор, зупиняючись біля дверей. - Я ж казав, що повезу тебе в замок лорда Діраса.

- Куди?

- У замок. Яким володіє лорд Дірас, - спокійно і вкрадливо повторив хлопець. - Чув про замок на високій горі, у якому живе маг і забирає до себе дітей? 

- Це ж казка!

- На щастя ні, - він усміхнувся. - Та не кип'ятись ти так, тобі там сподобається. Лорд Дірас хоч і сувора людина, але неслухняних дітей на сніданок не їсть, а дає їм прихисток і змогу розкрити свій магічний талант.

- Та не в тому річ, - відмахнувся я.  - Просто я не хочу нікуди пливти. Та й не можу я.

- А ось це вже новина, - Тайлор вмить скинув із себе всю добродушність, суворо подивився на мене з-під густих брів. - Усі, хто раніше бував на твоєму місці, просто стрибали від щастя, отримавши такий шанс. А ти мені тут капризи влаштовуєш. Невже ти не хочеш навчатися магії?

- Хочу. Але я можу сам, я вже багато чого вмію. 

- Ти впевнений? 

- Ні, але ти не розумієш, - я відчайдушно замотав головою. - Я не можу ось так от просто взяти й кинути всіх. Я повинен попередити їх, хоча б попрощатися.

- Ти про своїх батьків?

- Ні, про друзів.

- Це яких? - різко запитав мене хлопець, знову схрещуючи руки на грудях. - Та зграя злодіїв, з якою ти обікрав мене?

- Саме їх, - твердо відповів я, з викликом дивлячись Тайлору в очі. Схоже, мирно тут домовитися не вийде.

- Вони знають, що ти маг?

- Ні.

- Тоді що ти робитимеш? Просто підеш і розкажеш їм хто ти й що добрий Тайлор забирає тебе в далеку подорож? - з іронією запитав він.

- Ні, звісно, я щось придумаю.

- Я полегшу тобі завдання, - спокійно відповів Тайлор, - ми просто відпливемо просто зараз і тобі придумувати нічого не доведеться. Вибач, Саріде, з батьками прощатися - це одне, а ось зі злодіями зв'язуватися я не хочу.

Після цих слів, він різко махнув рукою в мій бік. Я не встиг нічого заперечити. Просто повалився мішком назад на лежанку, одразу знепритомнівши. Кілька разів я приходив до тями, але Тайлор постійно був поруч і знову насильно занурював мене в сон.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно