Читати книгу - "Мій нестерпний ельф, Настуся Соловейко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Чула! Роздягайся!
Глянула їй в очі, очікуючи на появу неприємного давлючого відчуття в голові, як було з Бальмоном. Пройшла хвилина, та нічого не сталося.
– Роздягайся! – бевкнули вони удвох.
Проте, ефект був той же самий.
Вони здивовано перезирнулись.
– Ти хто така взагалі?
– Взагалі, я ваш відвідувач! А ви поводитесь як дві нікчемні ідіотки!
– Ідіотки! – Зашипіли вони – Ану пішла звідси!
Цього разу вони скористалися звичайним заклинанням і пролетівши крізь пів зали, я приземлилась у коридорі, болісно вдарившись спиною.
– Щоб ми тебе тут більше не бачили!
Двері зачинились.
Зла й роздратована, я піднялася й покрокувала до кафе. Коли злюсь завжди хочу їсти.
Увійшовши всередину, побачила, що Онорія їсть якісь желеподібні довгі штучки.
– Що це? – спитала в неї тицьнув пальцем на тарілку.
– Хровери з підливою, а що?
Я махнула рукою підзиваючи молоду дівчину офіціантку.
– Мені дві порції такого і ще десерт на ваш смак.
Дівчина витаращила на мене очі, та повільно кивнувши, пішла віддавати замовлення.
– Ти що?! Ти стільки не з'їси, вони дуже поживні! – ахнула Онорія.
– Ще і як з'їм!
Весь час, що я поглинала принесені блюда, на мене витріщалася не тільки Онорія, а й весь персонал кафе, вийшов навіть кухар.
У кінці вони аплодували. Я здивовано глянула на напарницю.
– О, та вони просто шоковані й в захваті, я ж кажу, Хроверів багато не з'їж. Хоча стривай, може ти з них?
– З кого? – напружилася я.
– З тих, хто їдять і не товстіють. Я чула, що вони живуть десь на півночі.
Я розсміялася.
– Це що, якийсь підвид?
– Ага, я так не можу, все підраховую.
Я глянула на Онорію, в житті б не могла сказати, що їй треба худнути.
– Як на мене, у тебе гарна фігура, навіщо ці тортури?
Вона тільки знизила плечима.
– Тепер коли ти поїла, може, скажеш, чого ти влетіла сюди як вогнедишний дракон?
Я швидко розказала, що сталося.
– Я ж казала тобі! А ти вперта! Дивно, що на тебе не подіяло навіювання.
– Може, вони не такі вже і сильні? – спитала пригадуючи головного слідчого.
– Та ні! Бути такого не може! Утім, добре, що все так скінчилося, інакше ти б мала всі шанси вилетіти з практики, ще й до в'язниці потрапити, за непристойну поведінку.
– А ти знаєш коли сестри йдуть додому?
– внизу висить розклад, глянь.
Я кивнула.
Судячи з того, що я побачила, сестри не працювали в архіві й залишали робоче місце на годину раніше від усіх.
Доведеться вкрасти книгу. Або декілька. Дуже сумніваюся, що вони помітять.
Минуло кілька днів. Нічого особливого не відбувалося. Бальмон їв, спав і грався. А ще ріс. Швидко.
Це мене непокоїло.
Справжній Бальмон більше не з'являвся, хоча, час від часу я ловила себе на тому, що чекаю на його візит. І це теж мене непокоїло.
Зважившись, я пішла до секції сестричок після архіву.
Двері були закриті, утім відчинити їх виявилось не складно.
Увійшовши всередину, пішла до стелажів.
Книг було багато, та все ж менше, ніж там, де працюю я.
Не знаю скільки часу я блукала між шафами, роздивляючись то одну, то іншу книгу, та нарешті, діставши довідник магічних улюбленців, побачила, що за вікном зовсім темно.
Залу ж осяювали магічні лампи. Цікаво, це тому, що я тут? Чи вони завжди горять?
Засунувши книгу до сумки я покрокувала до дверей. Реєструвати книгу сенсу не бачила, та й не могла б це зробити, у кожного працівника свій особовий доступ.
В душі я навіть трохи зловтішалася. Було б добре, якби про зникнення книги дізнались. Можливо, сестри б, хоч якесь покарання отримали.
Втім, я теж можу його отримати.
Я вже взялася за ручку, коли пролунав розлючений тонкий голос:
– Аааа, попалася, злодійка! Книговикрадачка! Крадійка! Ану поклади книгу де взяла! От я тобі зараз!
Володаря голосу я не бачила, проте добре відчувала, як хтось вчепився мені у волосся неначе хотів, щоб я лиса зосталася.
– Ану відпусти мене! – спробувала відчепити від себе невідоме створіння – я нічого не краду, я позичаю. Ай! – скрикнула від болю, гострі зуби вп'ялись у пальця.
– Так я і повірив, брехуха! На тобі! На!
Не знаю, що відбувалося, та на мене наче налетів цілий рій земляних ос.
Я відчувала короткі болісні щипки по всьому тілу.
На додачу ще й світло згасло.
Від розпачу тупнула ногою, одночасно посилаючи магічну хвилю вздовж тіла.
Магія хлинула з мене з такою силою, що стіл, який стояв поряд, відлетів до вікна.
Почувся неприємний хруст.
– Оооох… не тільки злодюжка, ще й вбивця! Ти мене вбила! Аааа! Помираю!
Засвітивши енергетичного ліхтарика, я покрокувала у бік звідки лунав голос.
У кутку між шафами лежав маленький чоловічок. Шкіра його була схожа на пергамент вкритий літерами й рунами. На голові – шапочка з червоної газети із кісточкою. Штани й сорочка з чорного крейдованого паперу, який я колись бачила в нас на пошті.
На ногах червоні онучі.
Здається, він добряче вдарився, судячи з того, як неприродно вигнулася його ліва ніжка.
Як тільки він мене помітив, то витріщив і без того круглі чорні очі-ґудзики й заверещав:
– Ааааа! Не підходь! Добити хочеш?
– Послухай, перестань кричати, я не бажаю тобі зла, чесне слово! Будеш верещати, сюди прибіжить Карл.
Я сумнівалася, що він ще не пішов додому, проте не хотілося б пояснювати, що я тут роблю.
– Нехай! Нехай приходить! Кааааа… – я клацнула пальцями накладаючи заглушаючі чари.
– Будеш кричати, не допоможу вилікувати ногу. Зрозуміло? Я вже сказала, я тут працюю, а книгу довелося позичити, тому що сестри книг не видають! Я зніму закляття і полікую твою ногу, якщо обіцяєш поводитися тихо. Кивни, якщо згоден.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій нестерпний ельф, Настуся Соловейко», після закриття браузера.