Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Подорож на Борнео, або ж Калімантан
Одного разу він прокинувся на Борнео, куди його, мов зкораблетрощеного Робінзона, занесла хвиля сну. Не пам’ятав, що і як. Йшов, йшов і дійшов. Зазвичай на Борнео йдеться довго, дуже довго, летиться дирижаблями і пливеться гідролайнерами. Про авіарейси на Борнео оголошують у холах аеропортів. На Борнео летять відпочивати і досліджувати природу, прогулюватися пальмовими алеями і збирати на узбережжі мушлі.
Нещодавній перегляд фільму про життя флори і фауни сам по собі ще не робив його ні юним натуралістом, ні збирачем дивоглядних дарів. Крім того, як уже сказано, він не летів. І не плив. Він — не літак. І не корабель. Він добиратиметься на край світу пішки — хай це протриває хоч сто сорок дев’ять років.
Якби був письменником, сотворив би трилер «Трамваї на Борнео не їздять». Але він не письменник, так собі — герой. Не з тих, які роблять подвиги, а з тих, про яких складають історії — «Історія однієї хвороби, що називалась життям». Крім того, де ґарантія, що на Борнео трамваї не їздять? Звідки йому знаття про пастку трамвайного речення, яке, наче сланець, розпластовується на «де?» і «куди?». Він неодмінно вибрався б, як рятувався з усіх інших халеп. Й усе-таки він прибув на Борнео — компанією DREAM AIRWAYS, пасажиром спартанського класу.
Це ж треба — прокинутись на Борнео, а не під мостом! Заснув невідомо де, а оговтався під порогом, над яким нависав дах із сухого бадилля. Його здивувало, що двері, хоча й пошарпані, може, навіть поточені шашелем, мають клямку. Класичну металеву обшмульгану клямку, на яку він, довго не вагавшись, натиснув.
Двері не відчинялися. Він налягав плечем, рухав і торсав, доки врешті засапався, спантеличений разючою невідповідністю між ліплянкою під бадиллям та дверима з клямкою і супернадійним замком.
Так він зробив свій перший висновок: Борнео — місто контрастів. Звідки йому було знати, що Борнео — острів? Він побачив хатину, двері, клямку — хіба цього не достатньо, щоб назвати Борнео містом? Полісом, загубленим на широтах Півдня зеленою плямкою в синьому океані.
На Борнео тепло й волого, що відчутно без термометра та гігрометра. Термометр показував 28 °С, гігрометр — 80%. Такого приладу, як гігрометр, він доти не зустрічав. І слова такого теж. Там, звідки прийшов на Борнео, закінчувалося літо. Думаючи про осінь, а ще більше про зиму, ладний був назавжди залишитися на Борнео («Назавжди залишитися на Борнео, у Раю між Дерев, Дивовижних Плодів і Трелей, покохати цей Рай, як кохав Ромео Джу-льєтту, між Пальм, Орхідей та Камелій»).
На жаль, він не залишиться на Борнео — адже коли-небудь сон урветься і він опиниться там, де був, хоча й підозрював, що не спить. Він уявив, як його розпитують: «Ну що там з Борнео?», а він розповідає, подібно до Марко Поло та інших уславлених мореплавців.
Борнео — те, що йому сниться. Можливо, сам Господь вклав у його сплячі вуста назву, мов солодку-солодку, най-солодшу на світі цукерку-казку — хто його знає? Його губи почали виконувати смоктальні рухи.
А можливо, все незрівнянно простіше — так, як пишуть про те в підручниках мовознавства. Можливо, «Борнео» народилося з його хропіння: хррр-хрр-брр- бир-бир-бир-боррр-нннннн-ееее-о. Може, воно — Рай, теплий і щебетливий, тоді як деінде готувалось опасти листя! Може, його земні митарства завершилися і зараз настала мить, про яку священик казав, що відплатиться? Колись він боявся, що йому відплатиться, і дуже не хотів того.
Якщо це Рай, він зустріне Жору і Кузю, страждальців, і приятелів із часів перед тим, яких він усіх утратив. Якщо їм десь і судилося бути, то тільки в Раю. Вантажівка з причепом, у подвійному дні якого перебували, везла їх до Раю Земного, а привезла до Небесного. Й ось він нарешті приєднався до них.
Іноді серед ночі він прокидається від плюскоту і раптом усе пригадує.
— Що це? — запитує, як тоді.
— Баласт, — якось дивно відповідає водій. — Краще до -поможи, швидше впораємося.
Він вилазить з кабіни й обходить машину.
— Бери!
Він не чує.
— Якого хуя дебілом стоїш?! — водій зривається на крик.
Він бере.
Коли несе, враз усвідомлює, що в його руках холодні людські ноги в розтоптаних нанівець черевиках.
Його протинає сліпуча блискавка, запопадає перша в житті трясучка...
— Щасливчик! — горлає над ним, який б’ється в епілептичних конвульсіях, водій. — Ти мав усі шанси бути на їхньому місці, чуєш, падло?!
Де Рай, там достаток. Там їсти і пити. Плоди на деревах і вода в джерелі. Від них виростають віслючі вуха, і яблуня, на якій червоніє смачна-пресмачна, з ароматом столового вина спокуса.
Незважаючи на голод, він вирішив жодних плодів не рвати. Попив з джерела, як полохлива газель. Вмив обличчя, а тоді звів погляд до неба.
Звідти, догори ногами, звисали чорні й потворні, з великими вухами і свинячими рильцями чорти. Чіпко тримаючись за голе небесне склепіння, вони час до часу перегукувалися своєю скрипучою говіркою. Йому здалося, що вони кплять з Бога, з його милосердя і безмежної доброти.
Перейшовши через місток, він трохи заспокоївся, так що й птеропуси видалися йому не такими вже безнадійними — зрештою, Бог благоволить усім, а найперше — грішникам, які потребують.
Якщо є місток, міркував він, то тут ще хтось є. Хтось, хто його побудував. Можливо, це справа рук Господа. Він подивився вділ. Там було так само чарівно, як нагорі.
Від містка поміж рафлезіями й вогняними маками вела стежка, якою він і пішов. І було йому, наче на світ народився, доки вперся у щось, що його геть спантеличило — тяжче, ніж розтрикляті птеропуси. Ліфт мав скляні двері і сам був зі скла. Він здивувався модерності Промислу.
Він підступив і натиснув виклик. Крізь скло заворожено спостерігав, як нечутно піднімався вгору ліфт. Він зайшов досередини, остаточно переконавшись, що все це не бутафорія. Двері зійшлися, і ліфт безшумно поїхав уділ, де було так само, як нагорі, тільки по-іншому — торфяні болота, манґрові хащі.
Рай мав два поверхи — горішній і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівний світ, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.
