Читати книгу - "Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти знаєш відповідь, Вінсенте, — я вивільнила руку. — Раджу більше так не робити. Сподіваюсь, що тебе тут уже не буде, коли я повернуся.
Я розвернулася й пішла в напрямку офісу, де працював Стюарт.
— Я чекатиму тут. Якщо тебе довго не буде — поїду шукати, — долетіло мені в спину.
Він знущається? Невже не здогадується, як я себе почуваю? Вирішив мене добити? Чи повторити? Знову закрутити голову, а потім кинути? Я схожа на ідіотку? Так не піде. Потрібно з цим закінчувати, нарешті. Інакше ні до чого доброго це все не призведе…
***
Вінсент Маркс… я відкинувся на спинку офісного крісла й повернувся до вікна. Отже, вони зустрічалися і, судячи з того, як зараз спілкуються, завершили далеко не на хорошій ноті. Виходить… не знаю, що виходить. Він останній, з ким вона зустрічалася? Що тоді він такого зробив?
Однаково нічого не складається. Схоже, доведеться дізнаватися від Карісси, адже Бейлі теж нічого не знають… або знають і не розповідають. А сама Іса хіба розповість? Навряд чи…
— Алексе! — двері відчинилися й у кабінет зайшла сестра.
— Ітан пішов годину тому, — промовив я.
— Я знаю, — кивнула дівчина й сіла в крісло. — Я до тебе. Ти кудись їдеш?
— В Норвегію. А що?
— Сандра запитувала про тебе…
— Не починай, Софі. Мені ледь вдається її уникати, — втомлено промовив я. — Батьків я розкусив, можеш їм так і передати. Сандра мені не подобається.
— А ти їй — дуже, — ображено промовила сестра. — Вона хороша дівчина, Ал. Ти зовсім не хочеш до неї придивитися.
— Я не хочу одружуватися. В крайньому разі, не в цьому десятилітті, — буркнув я.
— Ти так і не залишив свою затію, брате? — дівчина спохмурніла. — Вона неприємна, холодна і зла.
— Ти її боїшся? — я глянув на сестру. — Карісса дійсно трохи різка, але…
— Алексе, дай їй спокій. Напівкровна не та, хто тобі підходить.
— Все-таки ти боїшся, — усміхнувся я. — Думаю, вона вважає мене самозакоханим мажором.
— Що ти в ній знайшов? Вона зібрала всі негативні риси характеру, які тільки можна було.
— Так здається лише на перший погляд, — гмикнув я. — Ти собі, як хочеш, але мусиш звикнути до неї. Мені не нудно поряд із нею.
— Ти… батькові не сподобається така кандидатура, — трохи подумавши, промовила Софі. Все-таки Іса їй не подобається.
— Мене це не хвилює.
— Але…
— Хай Лукаса поставить на своє місце. Він старший, — трохи роздратовано промовив я. — Не збираюсь брати ці проблеми собі на плечі.
— То мені сказати, що ти не хочеш бути з Сандрою?
— Тобі ще не набридло бути поштовою голубкою? Кажи, що хочеш. Я не збираюся грати за їхніми правилами.
— Ну, як хочеш. Я тебе попередила. Потім не скаржся, — сестра піднялася.
— Не думаю, що шкодуватиму, — знову усміхнувся я.
У двері постукали й заглянула Карісса. Впевнившись, що нічого важливого тут не відбувається, вона зайшла в кабінет. Глянула на Софі й кивнула в знак привітання.
— Як багато ти чув? — запитала дівчина.
— Все від «кудись їдеш» і до твого «відпусти», — відповів я. — Тобі точно допомога не потрібна?
Карісса скривилась і мовчки сіла в крісло. Цікаво, вона не хоче ділитись інформацією взагалі, чи чекає, доки Софі піде?
— Знаєш, Софі, скажи, що я їду не сам. Нехай голову ламають, — задоволено промовив я. Обидві дівчини спохмурніли.
— Дограєшся, Алексе, — буркнула сестра. — Ще зустрінемось, Каріссо, — вона кинула зацікавлений погляд на дівчину й покинула кабінет.
— Що це було? — запитала Карісса.
— Схоже, тобі таки вдалося вразити Софі своєю поведінкою. Скажемо так, вона не в захваті від тебе, — я підпер голову рукою, не в змозі прибрати усмішку. — Та це ненадовго. Ще трохи і вона почне діставати тебе ще гірше за мене. А загалом… мій таточко спить і бачить, як одружить мене і скине всі обов’язки на мої плечі. Я проти.
— Ви… не спілкуєтесь? — вона вагається. Думає, я їй скажу, що це не її справа?
— Ні. Софі в нас посередником виступає. Через неї й передаємо повідомлення один одному, — відповів я, ледь усміхнувшись. — Валізи вже спакувала?
— Коли? — буркнула вона. — Новина про заброньовані квитки заскочила мене зненацька. Я саме планувала цим зайнятися.
— Ви зустрічалися з Вінсентом? — раптом запитав я. Ну, не виходить з моєї голови те, що я почув. І надто вже цікавить дівчина.
— Це питання не входить до планування відпустки, — спокійно промовила вона, пронизливо глянувши на мене. — Я тобі вже говорила, не витрачай час намарно.
— Думаю, я витрачаю його з користю, — задоволено промовив я. Гаразд, відкладемо з’ясування минулого на потім. — Кота на кого залишаєш?
— Дорогою сюди домовилась з Бейлі. І… раджу тобі забути те, що ти почув, — задумливо промовила дівчина, дивлячись перед себе. Про що вона думає?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім», після закриття браузера.