read-books.club » Публіцистика » Жінка в Берліні, Марта Хіллерс 📚 - Українською

Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

185
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Жінка в Берліні" автора Марта Хіллерс. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 21 22 23 ... 76
Перейти на сторінку:
каже вдова, порпаючись у пічці.

То он воно що! Так, це нависло над нами всіма. Але досі я цим не переймалася. Чому? Я намагаюся пояснити вдові. Колись я чула таке прислів’я: «На протоптаній стежині не росте трава». А позаяк вдова не вважає його підходящим у цій ситуації, додаю: «Не знаю, чому, але я просто впевнена, що зі мною цього не станеться. Цілком тілесно кажучи, я ніби замкнула себе зсередини, закрилася від найнебажанішого».

Але вдову це не задовольняє. Її чоловік був аптекарем, вона на цьому знається. Каже, що в її добре оснащеній домашній аптечці для таких випадків, на жаль, немає того, що могло б мене захистити.

— А ти сама? — запитую її у відповідь.

Тоді вдова справді біжить до торбинки, що лежить на кухонному столі, витягає особове посвідчення і простягає його мені, вказуючи при цьому на дату народження, так знічено, наче оголюється. Насправді їй уже цього року виповниться п’ятдесят. Я ж припускала, що вона років на шість молодша.

— Принаймні за це мені нічого хвилюватися, — зауважує вона. А тоді додає: — Але все одно треба вже зараз подумати, до кого йти, якщо це станеться.

В неї, мовляв, є зв’язки, ще через покійного чоловіка.

— Не переймайся, я домовлюся. Ти його позбудешся, обіцяю.

Вона рішуче киває і кидає у воду, що нарешті закипіла, ячмінну каву. А я стою, тримаю руки на животі, почуваюся геть дурною. Втім, як і раніше, я твердо переконана, що цьому нещастю можна завадити звичайним небажанням.

Дивно, що вони спершу завжди запитують: «А в тебе є чоловік?» Що тут відповіси? Скажеш «ні» — одразу витріщаються на тебе, мов кіт на сало. Скажеш «так» у надії, що хоч після цього тебе залишать у спокої, — розпитують далі: «А хто він? А чи був він при Сталінграді?» (Багато наших чоловіків билися при Сталінграді й носять за це особливу медаль.) Якщо є живий чоловік, якого можна показати (як удова це робить із паном Паулі, хоч той — тільки квартирант, не більше), відступають на крок. Хоча насправді їм усе одно, кого вони вполюють, — заміжніх теж не цураються. Проте воліли б усунути чоловіка на цей час, відправити його кудись, замкнути або ще щось. Не тому, що бояться. Вони вже зауважили, що розлютити тутешніх чоловіків не так і легко. Та він їм усе одно заважає — принаймні доки вони як слід не налигаються.

Та насправді я не знаю, як відповідати на запитання про чоловіка, навіть якби хотіла бути щирою. Якби не війна, ми з Ґердом уже давно б одружилися. Але коли прийшов наказ про його призов — він відмовився: не схотів. «Приводити на світ воєнних сиріт? Ні, про це не може бути й мови. Я сам сирота і не з чуток знаю, як це». Так залишилось і донині. Втім, ми почуваємося не менш пов’язаними, ніж одружена пара. От тільки я вже понад дев’ять тижнів нічого від нього не чула; остання звістка прийшла з Лінії Зіґфрида[16]. Я вже майже не знаю, який він на вигляд. Всі мої фотографії щезли при бомбардуванні, а єдину світлину, яка лишилась і яку я носила в кишені, довелося знищити самій, — через його уніформу. Хоч Ґерд був всього лиш унтер-офіцером, мені все одно було страшно. В будинку понищили все, що нагадувало про солдатів і могло б роздратувати росіян. І всі палили книжки. Але принаймні, гинучи в диму, ті ще дарували нам тепло і суп.

Не встигли ми допити свою ячмінну каву і доїсти мародерський хліб із маслом, як знову з’явилися Анатолеві чоловіки. Для них ми стали таким собі рестораном, тільки гості тут приносять їжу з собою. Цього разу з ними був пристойний кадр, найкращий із-поміж тих, кого я серед них бачила. Андрєй, фельдфебель, шкільний учитель за фахом. Вузький череп, крижаний погляд синіх очей, спокій, розум. Перша розмова про політику. Це не так і складно, як може здатися, адже всі політичні та економічні слова — іноземного походження і дуже подібні на наші. Андрєй — ортодоксальний марксист. Він звинувачує у війні не Гітлера особисто, а капіталізм, який породжує таких «гітлерів» і призводить до накопичення воєнного матеріального капіталу. Він гадає, що німецька та російська економіки доповнюють одна одну, тож Німеччина, розбудована на основі соціалістичних принципів, природно стане партнером Росії. Ця розмова, попри те що в самій темі я тямлю значно менше за Андрєя, дуже мене втішила хоча б тому, що хтось із них поставився до мене як до рівноцінної співрозмовниці — й при цьому не торкався мене, навіть не розглядав, не бачив у мені самицю, як усі решта.

Всю першу половину дня наші кімнати були наче прохідний двір. Андрєй сидів на канапі й писав свій рапорт. Доки він тут, ми почуваємось у безпеці. Він приніс російську армійську газету, і в ній я розшифрувала знайомі назви берлінських районів. Багато що в нашому місті перестало бути німецьким.

Крім того, де б ми не були, нас не полишає відчуття цілковитої полишеності. Коли ми одні, ми лякаємось кожного звуку, кожного кроку. Ми з удовою постійно крутимося біля пана Паулі, як-от зараз, поки я пишу. Годинами висиджуємо в геть темній і холодній кімнаті. Івани загнали нас на саме дно. В певному сенсі навіть буквально, адже в нашому кварталі є ще невиявлені групи мешканців, цілі родини, які з п’ятниці живуть у підвалах і тільки вдосвіта відправляють когось по воду. Мені здається, наші чоловіки мають почуватися ще бруднішими за нас, заплямованих жінок. У черзі до насоса якась жінка розповідала, як у їхньому підвалі один сусід крикнув, коли івани почали її тягнути: «Та йдіть уже з ними. Ви нас усіх наражаєте на небезпеку!» Маленька примітка до «сутінків Європи».

Цими днями моя шкіра викликає в мене огиду. Я не хочу себе ані торкатися, ані розглядати. І мимоволі згадую маму, яка так часто розповідала мені, якою я була в ранньому дитинстві. Така біленька й рожева, батьківська радість і гордість. І коли 1916 року батькові довелося піти в солдати, прощаючись на вокзалі, він іще раз напучував матір, аби та не забувала надягати на мене чепчик перед тим, як виносити на сонце. Шия і обличчя мають лишатися білими, наче лілія, як того вимагали тодішні звичаї та мода для дівчаток із хороших сімей. Так багато любові, стільки витрат на чепчики, термометри для ванн і вечірні молитви — і все для осоромленої

1 ... 21 22 23 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка в Берліні, Марта Хіллерс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"