Читати книгу - "Час перед свiтанком, Сомерсет Вільям Моем"

одягом. З малюками було досить легко мати справу, але деяких з старших, особливо хлопчиків, було важко контролювати; у них були брудні звички, брудні висловлювання і навмисна шкідливість. Двоє чи троє спочатку здавалися абсолютно некерованими. Вони ламали все, що можна було зламати, і нетерплячими маленькими ніжками зловмисно топтали клумби в саду, так щоб жодна квітка не залишилася стояти. Деякі ніколи раніше не сідали за стіл, щоби їсти, а їли на підлозі, а коли їх змушували сидіти за столом, у впертій люті кидали все, до чого могли дотягнутися, на підлогу. Але, можливо, найважче було мати справу з тими, хто сумував за домом. Вони відчували себе переляканими і самотніми у великому будинку в глибині країни і жадали галасливих, занедбаних вулиць лондонських нетрів. Потім були матері, які приїжджали на цілий день побачитися зі своїми дітьми. Деякі були раді, що мають їх тут подалі від лиха, і, хоча вони нудьгували за ними, не могли не бачити, що жити здоровим життям в селі було добре для них. Вони інстинктивно відчували, що можуть довірити їх добрій леді, яка так приємно говорила. Але з іншими було складніше. Вони були незадоволені простою, здоровою їжею, яку пані Хендерсон давала дітям, і скаржилися, що вони голодують. Ображалися, що вона постачала свіже молоко замість консервованого. Вони називали це ницістю; вони були переконані, що вона отримувала гроші на утримання дітей від уряду, і не намагалися приховати свою віру в те, що вона робила з цього добру справу. Вони обурювалися охайним одягом, який вона купила для них; це було образою їх здатності пристойно одягати своїх дітей; і оскільки всі вони були одягнені однаково, кожен думав, що «вони були милостинею». Вони також не схвалювали «всіх цих ванн», на яких наполягала пані Хендерсон. «Вони тільки простудяться на смерть, бідолахи», - протестували вони. Деякі дійсно наполягали на тому, щоб забрати своїх дітей. Інші прийшли на їх місце, і це був жереб, чи будуть вони хорошими і добре себе вести або маленькими хуліганами, які прагнуть створити проблеми

Але через кілька тижнів, завдяки поєднанню твердості і доброти, пані Хендерсон вдалося встановити вплив навіть на самих непокірних. Її ніжне серце раділо, коли вона бачила, як при хорошій їжі і хорошому повітрі вони гладшали, а їх щоки рожевіли. Найбільш в'їдливі матері змушені були визнати, що у них, здається, все добре, і були готові з забавною сором'язливістю визнати, що «старенька не така вже й погана насправді». Для пані Хендерсон це стало тріумфом, коли запекла жінка з грубими рисами обличчя, матір шістьох, сказала їй:

- Ви - леді і це безперечно, і я не заперечую, щоб це почули, як я це кажу.

Але це була важка праця. Слуги-чоловіки пішли, дворецький сів за кермо вантажівки, а два лакея вирушили на військові тренування, так що залишилися тільки жінки-служниці. До того часу, коли пані Хендерсон, Мей і Дора дбайливо вкривали дітей ковдрою на їх розкладачках на ніч, вони були виснажені. Старші пішли в сільську школу, і тому зберігались подалі від пустощів протягом якоїсь частини дня. Мей і Дора по черзі доглядали за іншими.

Дора, як і передбачала пані Хендерсон, була безцінна. Вона була більш суворою, ніж Мей або пані Хендерсон могла змусити себе бути, і пані Хендерсон довелося раз або два нагадати їй, що вони всього лише діти, діти, які ніколи не мали шансу вчитися, і тому занадто багато не можна було очікувати від них, але не було ніяких сумнівів в тому, що вона знала, як тримати їх в порядку. Вона не подобалася їм так сильно, як пані Хендерсон або Мей, але вони поважали її. Незабаром вони зрозуміли, що, коли вона наказала їм щось зробити, вона мала на увазі, що це повинно бути зроблено.

Цікавий випадок стався незабаром після початку війни. Джим переглядав ілюстровану газету і побачив фотографію співробітників німецької амбасади, які полишали Лондон. Він показав його Дорі.

- Погляньте на це, - сказав він. - Це бува не та старенька, з якою ви розмовляли у парку Сейнт-Джеймс того вечора, коли ми були в місті?

Це була висока темноволоса жінка з виразними рисами обличчя. Дора кинула погляд на фотографію.

- Я так не думаю, - недбало сказала вона. - Та жінка сказала, що вона біженка.

- Це той же самий капелюх. І у неї такий же жорсткий погляд. Мені цікаво знати, чи дійсно вона була біженкою?

- Ну що ж, якщо вона і намагалася щось витягнути з мене, то їй це не вдалося, - відповіла Дора зі своєю відвертою посмішкою.

Джим більше не думав про це. Але коли його батько приїхав на вихідні і просто як предмет цікавості вирішив показати йому фотографію, він не зміг знайти газету. Він дивувався куди вона поділася. Генерал, зневірившись знайти собі заняття краще, працював у центральному офісі Червоного Хреста і приїздив лише на вихідні. Він поводився з Джимом так само лагідно, як і завжди, але уникав залишатися з ним наодинці; і Джим, нерви якого були на межі, відчував, що час від часу очі батька зупиняються на ньому з якимось нещасним збентеженням. Але коли він навмисно дивився на нього, його батько відводив очі. Мей та пані Хендерсон розмовляли з ним з незмінною сердечністю, але про байдужі речі, і ніколи не згадували тему, яка їх розділяла. Одного разу він спробував обговорити це зі своєю матір'ю.

О, Джим, давайте не будемо це обговорювати, - сказала вона. - Вочевидь, ви прийняли рішення, і ніщо з того, що я можу сказати, не змінить його.

- Я роблю вас дуже нещасною?

- Так

- Мені дуже шкода.

Одного недільного ранку, коли вони снідали, він виявив у себе на тарілці лист. Він відкрив його і, вийнявши вміст, показав їм.

- Перше біле перо, - сказав він.

Генерал і пані Хендерсон приголомшені втупилися на нього. Мей в замішанні опустила очі, а Дора подивилася на нього з дивним виразом в блакитних очах. Джим вивчив поштовий штемпель.

- Не дуже далеко від дому, - зауважив він. - Цікаво, кому з наших добрих друзів прийшла в голову ця думка.

З посмішкою на губах він вставив перо в петлицю свого піджака. Генерал встав з-за столу і вийшов з кімнати. Решта закінчили сніданок у мовчанні.

У належний час він отримав судову повістку з місцевого трибуналу, який був створений