Читати книгу - "Батько Вепр, Террі Пратчетт"

Часоміри в більшій кімнаті, наскільки б метафоричними вони не були, — велетенські, виготовлені з дерева, міді та скла. Але ці на вигляд були наче зроблені зі світла та тіней і не містили в собі реальної матерії.

Вона придивилася до найбільшого.

Табличка сповіщала: «ОФФЛЕР».

«Крокодилобог?» — здивувалася вона.

Ну, боги, ймовірно, теж мають життя. Але вони ніколи не вмирають насправді — наскільки їй було відомо. Вони просто зменшуються до розмірів голосу на вітрі або примітки в підручнику з релігії.

Тут були зазначені й інші боги. Кількох із них вона навіть упізнала. На одній із полиць стояли трохи менші часоміри. Побачивши таблички, вона мало не розреготалася.

— Зубна Фея? Піщаний чоловік? Джон Ячмінне Зерно? Качка душевного пундика. Бог... що?

Вона відступила назад, і під її ногою щось захрустіло.

На підлозі валялися уламки скла. Вона нахилилася й підняла найбільший. Від імені, викарбуваного на склі, залишилося лише кілька літер...

«Батько В...»

— О ні. Це неправда! Дідусю, що ж ти наробив!

Коли вона вийшла з кімнати, свічки відразу згасли. Темрява повернулася.

І в темряві, серед розсипаного піску, щось тихо зашипіло й злегка заіскрилося...

Маструм Ридикуль поправив рушник навколо талії.

— Як у нас справи, пане Модо?

Садівник Академії відсалютував.

— Баки повні, пане Архіректоре! — життєрадісно повідомив він. — Підігрівав воду в котлах цілий день!

Інші старші чарівники скупчилися у дверях.

— Маструме, я дійсно вважаю, що це дуже нерозумно, — сказав Викладач новітніх рун. — Безумовно, вона була запечатана не просто так.

— Пригадайте напис на дверях, — зауважив Декан.

— Ой, вони просто написали це, щоб туди ніхто не потикався, — сказав Ридикуль, відкриваючи нову пачку мила.

— Ну, так, — сказав Завкаф неточних наук. — Так і є. Для цього написи і пишуть.

— Це ванна кімната, — наголосив Ридикуль. — А ви всі поводите себе так, ніби це якась камера тортур.

— Ванна кімната, — озвався Декан, — однак спроектована Клятим Тупаком Джонсоном. Архіректор Дощевіск скористався нею лише раз, після чого запечатав! Маструме, прошу, спам’ятайтеся! Це ж Джонсон!

Виникла пауза, оскільки навіть Ридикулю довелося це обдумати.

Покійний (на радість багатьох) Бергольд Статлі Джонсон був загальновизнаний найгіршим винахідником у світі, але в дуже специфічному сенсі. Просто погані винахідники виготовляли речі, які не працювали. Він не належав до цих мальків. Будь-який дурень міг зробити щось, що ніяк не реагувало на натискання кнопки. Він зневажав таких невдах-аматорів. Усе, що він побудував, працювало. Воно просто не робило того, про що повідомляла інструкція. Якщо ви хотіли невелику ракету «земля-повітря», варто було попросити Джонсона розробити декоративний фонтан. Для нього це означало майже те саме. Але це ніколи не знеохочувало його й не зменшувало хворобливу цікавість його клієнтів. Музика, садово-паркове мистецтво, архітектура — його талантам не було ні кінця ні краю.

Те, що Клятий Тупак проектував і ванні кімнати, стало певною несподіванкою. Але, як зауважив Ридикуль, було відомо, що він розробив і побудував кілька великих органів, і, якщо задуматися сильніше, це було те саме прокладання труб.

Інші чарівники, які були в Академії довше, ніж Архіректор, вважали, що якщо Клятий Тупак Джонсон таки побудував повністю функціональну ванну, він задумував її як щось зовсім інше.

— Знаєте, я завжди знав, що про пана Джонсона постійно лихословили, — зрештою сказав Ридикуль.

— Ну, так, звичайно, — сказав Викладач новітніх рун, сильно роздратований. — Це те саме, що заявити, що варення приваблює ос.

— Не все, що він зробив, погано працювало, — твердо сказав Ридикуль, розмахуючи щіткою. — Згадайте ту штуку, яку використовують на кухні, щоб чистити картоплю.

— А, ви маєте на увазі ту, з мідною табличкою «Покращений манікюрний набір»?

— Слухайте, це всього лише вода, — гаркнув Ридикуль. — Навіть Джонсон не зміг би зробити її небезпечнішою. Модо, відкрити шлюзи!

Решта чарівників позадкувала, коли садівник крутнув кілька ошатно оздоблених мідних коліс.

— Мені набридло нишпорити серед вас, шукаючи мило, хлопці! — крикнув Архіректор, коли вода забулькала прихованими каналами. — Гігієна! От що головне!

— Потім не кажіть, що ми вас не попереджали, — сказав Декан, зачиняючи двері.

— Ем, я досі не розібрався, куди ведуть деякі труби, пане, — наважився Модо.

— Зараз дізнаємося, не думай боятися, — радісно заявив Ридикуль. Він зняв капелюх і надягнув шапочку для душу з персональним дизайном. З поваги до його професії, вона була гостроверхою. Ридикуль схопив жовту гумову качку.

— Піддай пару, хлопче! Тобто ґноме, звісно, пане Модо.

— Так, Архіректоре.

Модо смикнув за важіль. У трубах загриміло, із кількох з’єднань ринула пара.

Ридикуль ще раз оглянув ванну.

Справжній скарб, без усіляких сумнівів. Кажіть, що заманеться, але старий Джонсон часом влучає в яблучко, навіть якщо і цілком випадково. Уся кімната, включно зі стелею та підлогою, була викладена біло-зелено-блакитною плиткою.

У центрі, під короною з труб, вивищувався запатентований Джонсоном «Тайфун» — Покращений Кімнатний Омовитель із Автоматичною Мильницею, справжня гігієнічна поема з червоного й рожевого дерева та міді.

Ридикуль змусив Модо полірувати кожну трубу й мідний умивальник, поки вони не засяяли. Це тривало вічність.

Ридикуль зачинив за собою матові дверцята. Винахідник чудо-купелі вирішив перетворити просте прийняття душу на повністю контрольовану процедуру, і одна зі стін величезної кабіни становила неймовірну панель із мідними кранами в формі русалок, мушель, і з якоїсь причини — гранатів. Морська, жорстка та м’яка вода надходили окремо, а величезні колеса допомагали регулювати температуру з точністю до градуса. Ридикуль уважно все оглянув.

Тоді він зробив крок назад, оглянув плити й проспівав:

— Мі-і-і! Мі-і-і-мі!

Його голос повернувся луною.

— Ідеальне ехо! — скрикнув Ридикуль, вроджений ванний баритон.

Він підняв слухавку, встановлену, щоб забезпечити зв’язок купальника з інженером.

— Баки на повну, пане Модо!

— Буде зроблено, пане!

Ридикуль відкрутив кран з написом «Бризки» й відскочив убік, оскільки частина його мозку досі пам’ятала, що винахідливість Джонсона не лише розгортала конверт, а й змушувала його проноситися кімнатою й вилітати далеко за межі сортувального приміщення, пробивши стіну.

Його огорнув ніжний потік теплої води, подібний на лагідний туман.

— Неймовірно! — скрикнув він і спробував інший кран.

«Дощ» збадьорив його набагато більше. «Злива» змусила його задихатися, а після «Потопу» він схопився за панель, бо, здавалося, йому от-от знесе маківку. «Хвиля» носила стіну теплої морської води від одного боку кабіни до іншого, а тоді