Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

Зупиняється загін, від підків стихає дзвін.

Двісті верст вночі засніжено, не малий-таки прогін...

Тільки ж є одна біда: де ночівля? Де їда?

Коні схудли в перегонищі, збруя хляпає руда.

Подивися вдаль, комдив, де ти бачив стільки див? Люди йдуть тобі до помочі, щоб ти рук не холодив,

їм ні краю ні кінця, є овса і є сінця,

А дівча дарує хусточку наймолодшим трьом бійцям.

На хустині срібна нить, квітка тягнеться в блакить.,, І стоять бійці, і думають, і не знають, як ділить!

ТИ ЗНОВ МЕНІ НАСНИШСЯ

Ти знов мені наснишся як і вчора,'— В хустині красній милі нагідки,

У посмішці любов і непокора,

І трепет губ, коханих навіки.

Та я вже буду десь далеко, дальше. Як мрій твоїх незбагнена краса, Гримучий поїзд, поле перегнавши, Наздожене вечірні небеса.

А в полі, полі позолоть прозора, . Шипшина квітне, яряться гудки.

Ти, може, тут проходила учора?

У посмішці любов і непокора,

В хустині красній милі нагідки...

Тут замість надгробка височить сіра гранітна скеля. Каменяр важким молотом б’є її груди, і здається — вона от-от затріщить розсиплеться. Як гордо піднесено чоло Каменяра! Яка сила в його руці! Здрастуй, вічний революціонере, здрастуй, мій брате-поете!

В осінніх днях і в сніжному завою Синам розкажуть мрійні матері,

Як ми ішли із думою новою,

Нових часів нові каменярі.

Як блискали за танками зірниці,

Як вересень горів на знамені.

І от на цій заквітчаній гробниці Зійшлися наші помисли і дні.'

І тут не буде ні сльози, ні жалю...

Гвинтівку в тиші нахилив боєць.

Ти чуєш нас, знедолений ковалю,

Син коваля, і мрійник, і співець?

Чорніли дні, і люди гірко снили,

Аж доки брат не кинув гордий клич.

І пролилось чуття нової сили,„

І слів, і квіту, і людських облич!

Твоїм пісням, полкам твоїм і чотам Вставать з бійцями рано па зорі,

Де звергнули скалу, политу кров’ю й потом, Нових часів нові каменярі!

КУЗНЯ В НАГУЄВИЧАХ

А в тій кузні коваль клепле, А в коваля серце тепле

/. Франко

Всі знали в кузні коваля,

Бо линув гук зблизу, здаля. . Старий, скажу вам, мав снаги Кувать-сокири чи плуги.

Та промайнули, зникли дні,

Умер коваль в самотині,

А кузня світиться вночі —

То син з плугів кує мечі!

Над Збручем зірка падала високою дугою,

Віщуючи на прохолодь, на вересневі дні.

А ми угору зорили, в нас не було другої,

Крім тої, що зіходила на краснім знамені.

Вона ясніла трепетно, вишивана добірно Сестрою, чи коханою, чи матір’ю вночі,

1 колихнулась музика тривожно і загірно — Ударили у наступ смагляві сурмачі.

Тоді зенітки рушили і вилітали соколи, Прожекторами блиснуло з долинної пітьми.

Піхоті стало весело, броньовики захокали Могутніми моторами, зеленими грудьми.

А я хвилинку виберу, скажу про командира (Отак за першим спогадом і другий виплива): Людина він обкурена, душа у нього щира,

На землю глянув галицьку та й мовив: — Удова!

Ти сивою вдовицею квилила, побивалася,

На торжищах магнатових, на чорних сеймах лжі,

І що тобі судилося, і що в дворі зосталося,

Крім кожушанки рваної, трембіти і межі?

Печаль горюча випала ясним очам хорошим,

А батько йшов у наймити, то син просив: —

Візьми! —

Шуміла полонинами, ридала Черемошем, Тернопільськими зорями горіла, як слізьми.

Та що недолю згадувать веселим часом раннім! Діди вклонилися чоломно, і газди, й ковалі:

Сам Тимошенко їде на скакуні буланім,

Івася п’ятилітнього тримаючи в сідлі.

А той вдягнув будьоннівку і посміхнувся зворушнб, Що аж дівчатам іскрою сяйнуло на душі.

Виносить мати коржиків із молодого борошна!

— Беріть та пригощайтеся. Беріть, товариші!

Над Збручем зірка падала високою дугою, Віщуючи на прохолодь, на вересневі дні.

А ми угору зорили, в нас не було другої,

Крім тої, що зіходила на краснім знамені!

ІЗ ЗБІРКИ «БЕРЕЗЕНЬ», 1940 р.

БУСЕЛ

Він прилітає з далекого краю,

Не спочиваючи, лине, лине,

Здається, на світі миліш немає,

Чим наше подвір’я, стара яворина.

Стоїть вона здавна, листом багата, Бува, зашумить, а бува, не шелесне.

І от він шукає її; і хату,

І те, що прожито, як сон чудесний.

Спочине звечора в темному лузі,

Де в синій заводі чайка кигиче,

А потім купається собі в галуззі,

Гніздо лаштує, буслиху кличе.

Давно спарувались, як птиці гоже, Пір’я назносять, кладуть між віток,

І хлопці вже чули (чи брешуть, може), Як розмовляли вони про діток.

Таким його знаю. Ліоблю недаром За крила міцні чи за бистре око (Вбиває гадюку одним ударом,

А потім в небі кружляє високо.)

Чи, може, за те, що у час негожий Летить у гніздо, забуваючи втому?

Не смійтесь, я теж на бусела схожий Такою ж любов’ю до отчого дому.

ГАРМОНІСТ

Бував я гармоністом на весіллях веселих, Гримів ладами високо в долинному краю, А небо виливало дощів зелений келих,' Щоб остудити голову збентежену мою,

І знову на околиці пала шипшина дика, Дівчата позіходяться із чотирьох доріг.

— І де це заподівся малий отой музика,

Лади попересохли чи, може, занеміг?

Затанцювать метелицю а чи гордисту горлицю, А він забув чи виїхав, чистісінька біда!

І мила, не танцюючи, до милого пригорнеться І на другій хвилині про мене не згада.

*

*

Зерно і камінь, суша і вода Достойні буть зображені в картині, Краєчки хмар, на вітрі темно-сині,

І вечорів грудневі холода,

І кіс твоїх нетронутий янтар,

І помах' рук, коли ідеш додому.

Ие ляже все на полотні німому,

Усе вмістити я не маю чар.

Зерно відкину, небеса і сушу,

І навіть камню я скажу: прости.

Щоб тільки милої велику душу У незвичайній фарбі донести.

І начебто замилується око,

Та не минеться гіркота досад,

Бо ти предстанеш, тиха, одинока,

І знову землю, вітер і потоки Я поверну назад, назад, назад!

* *

*

Нащадок наш у мемуарах знайде —

У стосах книг живе старий огонь*-—

Як ми на лад новий співали «Байду»

І «Яблучко» котили під гармонь.

Він знайде і замислиться. Чого ще?

Мовчить хвилину, стиснуті уста,

А вслід йому на многолюдній площі Симфонія новітня вироста.

Яких-то чар дано клавіатурі!

Щоб я уздрів, як із глибини літ Ідуть полки, живе жадання бурі І сокола розплатаний політ.

І в цю красу, зрівнявши ногу в ногу, Гранатами обмішане за мить,

Ввірветься «Яблучко» задимленим прологом І на найвищій ноті загримить!

СТРУМОК

З раннього квітня шепоче до осені В лузі дібровному