Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

було добре… І задурював мене всілякими обіцянками… Хотів забезпечити мене матеріально… Я прагнула бути вільною… А цей тремтів над кожною копійкою. За кожний лев влаштовував мені скандали, його щедрості вистачило тільки до весілля. Яка ж це тварюка, господи… Не думайте, що таке велике щастя жити з цим типом… Хоч ми фактично перестали жити вже з другого місяця, адже ви розумієте: я не підпускала його до себе, і тому він перетворив моє життя на пекло, і Маринов прийшов до мене як порятунок, бо Баєв хоч і огризався, та жах як боявся Маринова… Боже, яке пекло з ними обома…

— А хто ж вас примушував лізти в це пекло?

— Ніхто… Я сама винна… Коли немає нікого близького…

— А ваші батьки?

— Мої батьки? — Вона презирливо кривить губи. — Коли б не було моїх батьків, то, можливо б, і я не загрузла в усій цій багнюці… Мій батько тільки те й робив, що повчав мене ляпасами.

Жінка й далі роздабарює в такому ж дусі. Про себе, про родину, про блискучі перспективи, які чекали її там, вдома: віник, кухня й поважний, трохи перезрілий чоловік. Дивлюсь на її обличчя, що втратило машкару завчених виразів, принижене, пригнічене, й думаю: «Розійшлась… Тепер спробуй її спинити. Не замовкне, поки не викладе все до останку».

У всіх цих історіях завжди так: шукаєш убивцю, а знаходиш корзину з брудною білизною. Взагалі знаходиш безліч речей, крім тієї, що тобі потрібна… Тільки б вона не розревлася.

Саме в цю мить вона починає плакати. Спочатку схлипує тихо, затуливши долонями обличчя. І тут я припускаюся фатальної помилки: підводжусь і легенько, заспокійливо гладжу жінку по спині, забувши, що співчуття лише посилює збудження. Схлипування переходить у гучне ридання, і я вже не знаю, куди мені дітися, бо, як я вже казав, не можу байдуже дивитися, коли хтось плаче, хіба що ним буде якийсь старий політикан.

— Ну ж, ну ж! — знову гладжу її по плечу. — Погано, коли людина плаче сама над собою. А ви плачете над собою. У вас, звісно, є для цього достатньо підстав. Тільки не забувайте, що винні ви самі… незалежно від обставин, які пом'якшують провину… То на які курси, кажете, ви збиралися записатись?

— Медичних сестер, — схлипує Дора. — Лікар Колев мені пропонував… Та я, дурна, комизилася…

— Даремно. Непогана пропозиція. В усякім разі, куди краще за цю, — зауважую я, показуючи рукою на фотографію Баєва. — А втім, це ваша особиста справа…

Дора виймає носовичок і витирає очі.

— Лікар поставився до мене дуже добре… А я виявилась дурною, — повторює вона.

— Нічого, помилки виправляють… Ви ще повернетесь до гарної людини.

— Ви мене неправильно зрозуміли. Колев — не для таких, як я. В нього є наречена…

— Ах, так. Біологія. Серйозна наука. Але санітарія — це теж непогано. А втім, це ваша особиста справа…

Піднімаю руку на прощання й виходжу. В мене таке враження, що жінка достатньо приголомшена подіями для того, щоб їй були потрібні ще якісь поради. Тепер побачимо, яка температура в другої героїні.

Спускаюсь у підвал і майже стрімголов вибігаю звідти назад. Жанни немає. Я ледве встигаю уникнути словесного водоспаду тітоньки Каті. Після всього, почутого в квартирі Баєвих, мені бракує тільки цього.

Особи, що мене цікавить, не виявляється й у «Варшаві». Невдоволено викреслюю один з пунктів у своєму плані й рушаю до Баєва, заскочивши по дорозі в управління, щоб поглянути на зібрані відомості, які стосуються дійових осіб цієї історії.

Приходжу в ощадну касу якраз своєчасно, тобто за хвилину до того, як зачинять двері. Як і вчора, службовці поспішають на обід. Як і вчора, Баєв ще сновигає за віконцем, даючи лад текам і паперам. Спираюсь на перегородку з невимушеністю давнього знайомого. Баєв цього разу швидко підводить голову.

— Знаю, знаю, — випереджаю я його. — Каса зачинена. До того ж сьогодні не видаємо зарплатні. Сьогодні даємо свідчення. Отже: фальшиве алібі. Зловживання державними коштами. Розписка на велику суму в кишені Маринова. Ревнощі до того самого Маринова. Залякування в присутності третьої особи вищезгаданого Маринова. Страх перед Мариновим. Знищення причин страху… В таких випадках запитують: «Де ви закопали труп?» Проте я задовольнюсь простішим запитанням: де ви взяли отруту?

— Ви… ви жартуєте… — мимрить пересохлими губами Баєв.

— То чому ж ви не смієтесь?.. Минув час жартів, добродію Баєв. Настала черга суворої мови доказів.

Широким, дещо театральним жестом, що, визнаю, не є виявом найвитонченіших смаків, я виймаю розписку й розмахую нею перед очима касира.

— Це доказ номер один. Доказ номер два — свідчення вашої дружини. Доказ номер три — ваші власні свідчення, яких я з нетерпінням чекаю.

Баєв дивиться на розписку, і я раптом читаю на його обличчі дурний намір простягти руку й розірвати її. Потім він опановує себе й похмуро рикає:

— Не знаю, що вам сказала ця мерзотниця… Я не причетний до смерті Маринова… Зовсім не причетний…

— Тепер уже мерзотниця! Відколи це жінка ваших мрій стала мерзотницею? І взагалі, чи можете ви мені сказати, де ви були в ніч убивства, маючи на увазі, що лише півгодини тому я з'ясовував фальшивість вашого попереднього алібі?

— У своєї першої дружини…

— Перша дружина… І друга брехня… Якщо ви були у своєї першої дружини, чому ви не сказали мені про це відразу?

— Мені було незручно…

— Яка чутливість! А брехати вам не було незручно… Що ви шукали в своєї першої дружини? Надійне алібі?

— Нічого не шукав… Я часто ходжу туди… Там я почуваю себе більше вдома, ніж у цьому будинку, відколи ця мерзотниця… ви мене розумієте… і це після всього, що я зробив для неї, витягти її з багна, ризикуючи своїм незаплямованим ім'ям, залізши в борги…

І почалося. Спробуй тепер його спинити. Нова партія брудної білизни. Чи, можливо, та сама, тільки повернута іншим боком… Ціла купа мальовничих деталей.